Одним із важливих питань вдосконалення кримінального процесу є визначення статусу свідка. Джерела інформації свідка про злочин приводять до того, що показання свідка є найбільш поширеним видом джерел доказів, а свідок є найважливішою постаттю в кримінальному судочинстві, інформація якого допомагає слідчому краще розібратися в справі, а суду - винести вірне рішення. Сказане визначає неабияку актуальність обраної теми, важливість її поглибленого вивчення в курсі кримінально-процесуальне право України і визначення місця свідка в кримінальному судочинстві.
На сьогодні дослідженням даної теми займалися такі вчені, як М. Цахло, В. Нор, В. Басай, П. Фріс, В. Хабібуллін, М. Смирнов, Л. Брусніцин.
Ряд проблем даної теми було досліджено, та існуюють ще такі, як труднощі у визначенні статусу свідка; відсутність норми в КПК України, в якій би було передбачено коло осіб, що не підлягають виклику як свідки; проблема захисту прав та інтересів забезпечення недоторканості осіб, немає ефективного механізму реалізації цих заходів у нашої держави.
Процесуального статусу свідка така особа набуває з моменту виклику його для допиту у визначеному законом порядку (ст. 166 КПК). Свідком у кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі обставини справи та яка не заінтересована в кінцевому результаті справи. Будь-який громадянин України, якщо він став очевидцем події, незалежно від його посадового становища може бути допитаний як свідок. Особа набуває процесуального статусу свідка з моменту офіційного виклику для допиту в якості свідка. Як і будь-який учасник кримінального процесу, свідок має певні права та коло обов’язків, що встановлені в статтях 69-1 і 70 КПК України. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов’язана з’явитися в зазначене місце й час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі. Якщо свідок не з’явився без поважних причин (поважними причинами неявки свідка за викликом в зазначене місце і час є несвоєчасне вручення повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своєчасно з’явитися до слідчого, прокурора чи суду), до нього може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ, а суд має право покласти на свідка грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати. За відмову давати показання про відомі йому обставини справи свідок може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 179 КК України у вигляді виправних робіт на строк до шести місяців або штрафу, а за дачу завідомо неправдивих показань – за ст. 178 КК України у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років або виправних робіт до одного року. Свідок також зобов’язаний: не розголошувати дані попереднього слідства без дозволу на це слідчого (ст. 121 КПК України); не вступати у відносини з іншими свідками по тій самі справі (ст. 167 КПК України ). Свідок має визначені права, здійснення яких максимально гарантує правильність його свідчень: давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача; знати у зв’язку з чим і у якій справі він допитується; власноручно викладати свої показання в протоколі допиту; користуватися нотатками і документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам’яті; відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів; знайомитись з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження; подавати скаргу прокурору на дії дізнавача і слідчого; одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для дачі показань. У ст. 63 Конституції України проголошується, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (п. 11 ст. 32 КПК України). Це положення Конституції України закріплює загальний принцип правового статусу допитуваного та свідка. Механізм його реалізації має бути розроблений і передбачений у новому КПК. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України не вживає терміна "свідоцький імунітет", проте його широко використовують в юридичній літературі та правозастосовній діяльності. Під ним розуміється безумовне (абсолютне) чи під умовою (відносне) звільнення перелічених у законі груп фізичних осіб від обов'язку давати показання про відомі їм обставини кримінальної справи. На мій погляд, розширення переліку прав свідка й гарантій його безпеки, дозволить не тільки убезпечити його від переслідування, а й підвищити його активність у встановленні істини у справі.
Міжнародними організаціями, що досліджують проблему боротьби зі злочинністю, протиправний вплив на свідків, потерпілих й інших осіб визнано «найбільш поширеним засобом підриву системи кримінального правосуддя». Це спонукало законодавців багатьох держав до створення відповідної нормативної бази, що закріплює механізм проведення слідчих і судових дій (у тому числі допиту) за допомогою відеоконференцзв’язку. У процесуальній літературі неоднозначно вирішується питання про допустимість використання в кримінальному процесі свідчень анонімних свідків. У Російській Федерації, свідків зашифровують, змінюють їхні анкетні дані. Під час слідства правоохоронні органи звертаються за допомогою до театральних гримерів, які змінюють зовнішність свідка до невпізнанності. До основних напрямів та заходів захисту належать: правові, що включають дві підгрупи - кримінально-правові (встановлення відповідальності за посягання на життя, здоров’я та майно осіб, яких захищають), кримінально-процесуальні (вдосконалення процедури отримання інформації від проінформованих осіб), соціально-економічні (надання можливості змінити біографічні дані, місце проживання та роботи, державне забезпечення родини в разі смерті особи тощо), фізичні (надання охорони, технічний захист жилих та службових приміщень тощо). Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» у ст. 10 передбачає, що може бути накладена тимчасова або постійна заборона на видання відомостей про місце проживання осіб, яких захищають, та інших даних про них адресними бюро, паспортними службами, підрозділами державної інспекції та іншими офіційно довідковими службами. У США «Закон про посилення безпеки свідка» встановлює ті самі заходи захисту, які передбачені українським законодавством, а щодо матеріальної допомоги – навіть ширші. Наведене свідчить про нереальність багатьох із зазначених заходів захисту, передбачених чинним законодавством, та необхідність пошуку таких, які зможуть гарантувати належний захист. На даний час найбільш реальною і перспективною є система кримінально-процесуальних заходів захисту: вилучення з матеріалів кримінальної справи відомостей про допитувану особу, допит під псевдонімом (ст. 52-3 КПК України). 3ахід необхідний, але для його реалізації слід зводити до мінімуму кількість поінформованих осіб; надання на допиті відомостей, повідомлених особою, захист якої забезпечується тим, хто отримав їх від неї. Наприклад, допит оперативного працівника про дані, які йому стали відомі з донесень або повідомлень негласних співробітників або громадян. У судах США допускається допит не самого свідка, а поліцейського або слідчого, яким від особи, яку захищають, у ході службової діяльності стали відомі обставини злочину. У ФРН як захист безпеки допускається допит «за судовим дорученням» агента поліції «спеціально уповноваженим суддею-доповідачем» з наступним оголошенням змісту протоколу допиту в суді. Специфічними є заходи захисту, передбачені ст. 19 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», яка регламентує заходи забезпечення безпеки осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі або в місцях із спеціальним режимом утримання. Наведена норма також передбачає додаткові заходи безпеки – переведення в інше місце позбавлення волі чи установу спеціального режиму утримання. Ці заходи є лише незначною частиною з тих, що передбачені законом. Вони явно не забезпечують надійний захист особи, яка бере участь у судочинстві. Такий захід як окреме утримування фактично є підвищенням суворості умов відбуття покарання. Проведення слідчих дій без контакту особи, яка потребує допомоги у захисті, з підозрюваним, обвинуваченим та іншими, розшифровка перед якими не бажана. Це питання давно обговорюється на сторінках юридичних видань. У зарубіжних країнах, наприклад у США, проводиться впізнання без прямого контакту осіб, для чого використовуються кімнати, розділені склом одностороннього огляду. Кримінально-процесуальному законодавству ряду країн світу (США, Великобританія, Польща та ін.) давно відомий інститут коронного свідка. Разом з тим у національному кримінально-процесуальному законодавстві його немає. Зміст даного інституту полягає у виведенні з кола обвинувачених членів організованих злочинних формувань, які висловили згоду розкрити перед слідством та судом обставини діяльності злочинних організацій. Стосовно вказаних осіб застосовуються заходи безпеки як у період досудового слідства, розгляду кримінальної справи у суді, так і після закінчення та вступу вироку в законну силу. Визнання особи коронним свідком пов’язується з отриманням нею аболіції – тобто некараності за вчинені злочинні діяння.
Отже, найближчим часом слід забезпечити розробку тактичних прийомів використання вищенаведених даних. Виходячи з наведеного, варто б було зазначити, що наша держава, орієнтована на запозичення світових тенденцій, повинна усунути безліч прогалин у кримінально-процесуальному законодавстві, забезпечити ефективний механізм реалізації прав та гарантій безпеки учасників цих відносин, а саме свідка, адже встановлення об’єктивної істини можливе лише тільки за допомогою доказів у вигляді інформації, отриманої від свідка. При розгляді правового становища даного учасника нескладно помітити відсутність чіткого підходу законодавця до визначення його ролі у процесі. Визначивши всі обов’язки та права свідка в кримінальному процесі можна сказати, що незважаючи на великий обсяг обов’язків, свідок має обмежений обсяг прав. Таке безправне становище свідка суперечить не лише принципам кримінального процесу, а й в цілому не відповідає його інтересам.
Література:
1. Конституція України 28 червня 1996 року \\ Відомості Верховної Ради України 1996 -№ 30.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України \\ Відомості Верховної Ради України. -1961. -№ 2.
3. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23.12.1993 р. \\ Відомості Верховної Ради України. 1994. - № 11, ст.296.
4. В. Басай, П. Фріс Коронний свідок у кримінальному судочинстві (поняття та правовий статус). \\ Право України, 2006, №5 – 133-135.
5. Молдаван В.В., Молдаван А.В. Порівняльне крімінальне процесуальне право: України, ФРН, Франції, Англії, США : Навч.посіб. - К.: Юрінком інтер, 1999. С. 400.
6. Стахівський С.М. Відповідальність свідка у кримінальному процесі. \\ Право України, 1997, №2 – 39-42с.
7. М. Смирнов Допустимість використання в кримінальному процесі показань анонімних свідків. \\ Юридична Україна, 2003, №4 – 34-37.
8. М. Цахло Правове положення свідка в кримінальному процесі України. \\ Юридичний журнал, 2004, №11(29) – 107-112с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
