Сучасний світ розвивається стрімко. Але водночас із світом та суспільством, на жаль, так само існує розвиток хвороб, які прогресують та видозмінюються в таких темпах, за якими сучасна медицина не здатна встигнути. Результатом цього є виникнення нових суспільних відносин з приводу права на евтаназію особи, яка є невиліковно хворою.
Проблема запровадження інститут евтаназії виникла ще у XX сторіччі, але найбільших дискусій та суперечок, вона набула в останні 15 років. Існує три основні доктрини у сфері права на евтаназію:
1) категоричне заперечення евтаназіїї
2) застосування евтаназії залежно від волі людини
3) визнання права на евтаназію як складової права на життя.
У цій роботі, увага буде присвячена останньому науково-доктринальному погляду.
Евтаназія це - це умисні дії чи бездіяльність медичних працівників (або інших осіб), які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта (або «заяви на випадок смерті») або ж усного клопотання, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.
Залежно від характеру діяння, у науковій літературі, евтаназія поділяється на:
Активну — це проведення певних дій із прискорення смерті невиліковно хворої людини, згідно з її проханням, з метою позбавлення тяжких страждань. Активна евтаназія може бути здійснена також спільними діями лікаря і пацієнта (наприклад, хвора людина вживає певні лікарські засоби, призначені лікарем, які є необхідними для настання смерті).
Пасивну (негативну) — це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання не здійснювати медичне втручання. [4, с.2-3]
На сьогодні, в нашій державі, евтаназія є прямо забороненою відповідно до Цивільного кодексу України та Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992. І будь-які дії спрямовані на позбавлення життя особи за її проханням не будуть усувати протиправності такого діяння. Відповідно, кримінальна кваліфікація таких діянь буде залежати від типу евтаназії. Якщо це активна евтаназія – ч. 1 або ч .2 ст. 115 Кримінального кодексу України ( за умови наявності всіх інших ознак складу злочину), пасивна – ст. 136 або ст. 139 КК (ненадання допомоги хворому)
Заслуговує на увагу той факт, що в Кримінальному кодексі Української РСР 1922 року, певний час існувала примітка до ст. 143, яка встановлювала, що вбивство вчинене за наполяганням вбитого з почуття жалю, не карається. Але ця норма була дуже швидко скасована у 1923 році.
Серед країн, які визнали евтаназію, як складову права на життя на законодавчому рівні є: Сполучені Штати Америки, Нідерланди, Швейцарія. Причиною цього стала дискусія в суспільстві та наукових колах. Зокрема, американська дослідниця Ф. Фут, розглядаючи проблему евтаназії, зазначала, що рятуючи життя людини, лікарі не завжди роблять це на благо самої людини. Адже продовжуючи муки невиліковно хворого пацієнта, лікарі перетворюють право на життя в обов’язок. [6, 63-80]
Чинне законодавство базується на тому, що кожен має незаперечне право на життя, честь та гідність. Життя визнається однією із найбільших соціальних цінностей згідно ст. 3 Конституції України. Положення про право на життя проголошено усіма найважливішими міжнародно-правовими документами з прав людини, які також були ратифіковані і Верховною Радою України. Таке право презюмує вільне розпорядження життям. Через це, наприклад, спроба вчинення самогубства, на сьогодні, не вважається кримінально караним. До того ж, не має значення на основі яких мотивів (психологічних, фізичних, майнових) особою було здійснено рішення про вчинення самогубства. На основі вищезазначеного, постає питання: чому особа в здоровому глузді, яка усвідомлює свій безпорадний стан і розуміє, що вона є невиліковно хворою, не має права на розпорядження своїм життям? І у разі відмови на евтаназію, чи буде гідним життя, яке щохвилини приносить фізичні муки?
Учений Ю.Димитрієв вважає, що заборона на евтаназацію є неконституційною, адже вона суперечить принципу людської гідності (відповідно до Конституції України, кожен має право на повагу до його гідності), мотивуючи це тим, що неможливо діяти виключно в інтересах особи, яка благає про смерть та знаходиться в безпорадному стані. [5, с.54-62]
Тому питання права на евтаназію, як складової права на життя, залишається відкритим. І вирішити його повинна не Верховна Рада України, як найвищий законодавчий орган держави, а саме суспільство, шляхом постановлення питання на референдум про необхідність чи відсутність необхідності запровадження інституту евтаназії. Це стане лакмусовим папірцем, який виявить рівень правової культури українців.
Джерела:
1. Конституція України (Відомості Верховної Ради, 1996, № 30, ст. 141)
2. Кримінальний кодекс України. – К . 2003 – 208 с.
3. Цивільний кодекс України. – К ., 2003. – 384 с.
4. Ворона. В. А. «Право на евтаназію як складова права на життя» - Право України - 2010-№5
5. Дмитриев Ю. А. Право человека на достойную жизнь как конституционно-правовая категория // Конституционный строй России / отв. ред. А. Е. Козлов. — М., 1996. — Вып. III. - С. 54-62.
6. Фут Ф. Эвтаназия // Философские науки. – 1990. – № 6. — С. 63 – 80
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
