Боротьба з корупцією стала буденною проблемою українського суспільства сьогодні. Останнім часом були зроблені певні законодавчі та організаційні зміни, які могли б зменшити рівень корупції в Україні, але під час реалізації нового антикорупційного законодавства виникає велика кількість дискусійних питань. Нагальною є проблема визначення кола осіб, які можуть бути притягнені до відповідальності за корупційні правопорушення.
Виникає питання: які підстави встановлювати однакову міру відповідальності для абсолютно різних категорій працівників, таких як вчителі і депутати, лікарі і судді, бібліотекарі і прокурори? Крім того, спрямовувати зусилля спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції на корупцію вчителів, лікарів і бібліотекарів означає відволікати їх від протидії справжній корупції – зловживання державною владою для одержання особистої вигоди [1].
Крім того, деякі суб’єкти, визначені як суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення, насправді не є такими. Наприклад: оскільки закон забороняє одержувати дарунки (пожертви) від юридичних або фізичних осіб за рішення, дії чи бездіяльність в інтересах дарувальника, а так само від підлеглих, то суб’єктом відповідальності за порушення цієї заборони фактично не можуть бути особи, діяльність яких якраз і полягає в оплатному прийнятті рішень чи виконанні певних дій в інтересах контрагентів, при цьому вони не мають підлеглих. Це аудитори, нотаріуси, оцінювачі, експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, третейські судді та ін.
На сьогодні, відповідно до статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» до суб’єктів корупційних діянь належать:
1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, перелік яких закріплено у п. 1 ч. 1 ст. 3;
2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, перелік яких закріплено у п. 2 ч. 1 ст. 3;
3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, - у випадках, передбачених цим Законом [2].
Одним з питань, що вирішувалось у ході роботи ще над проектом Закону, було закріплення можливості притягнення до відповідальності всіх осіб, уповноважених на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, у випадку вчинення ними корупційних правопорушень.
У якості орієнтиру мали б бути нормативні акти міжнародного права у цій галузі, зокрема ООН. Так, Конвенцією ООН проти корупції, яка ратифікована Україною у 2006 році, з метою запровадження єдиних стандартів у сфері протидії корупції, визначено й коло суб’єктів вчинення корупційних діянь, що повинні притягуватись до відповідальності [3].
Так, відповідно до статті 2 Конвенції до державних посадових осіб віднесені:
будь-які особи, які обіймають посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі Держави-учасниці, яку призначено чи обрано, праця якої оплачувана чи неоплачувана, незалежно від старшинства; будь-які інші особи, які виконують будь-яку державну функцію, зокрема для державного органу або державного підприємства, або надає будь-яку державну послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї Держави-учасниці; будь-які інші особи, що визначаються як «державна посадова особа» у внутрішньому праві Держави-учасниці. Однак з метою вжиття деяких конкретних заходів, передбачених главою II цієї Конвенції «державна посадова особа» може означати будь-яку особу, яка виконує будь-яку державну функцію або надає будь-яку державну послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї Держави-учасниці. З урахуванням положень Конвенції ООН проти корупції, Закон виділив декілька категорій осіб, які можуть бути суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення [3].
Перша з них — особи, уповноважені на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування. На цих осіб поширюється найбільша кількість обмежень, встановлених цим та іншими законами України.
Слід звернути увагу, що статус деяких осіб, віднесених до цієї групи визначений Конституцією України і спеціальними законами (Президент України, народні депутати, судді). Тому питання відповідальності цих осіб за корупційні правопорушення повинні визначатися з урахуванням відповідних норм Конституції України і спеціальних законів [4].
Окремо Законом виділено категорію осіб, які не відносяться до осіб, уповноважених на виконання функцій держави, але в цілях Закону до них прирівняні. На таких осіб поширюється менша кількість обмежень у порівнянні із особами, уповноваженими на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування, і застосовуються вони до них лише у випадку виконання ними визначених функцій у публічному секторі.
Варто відзначити і таку важливу новелу, як поширення відповідальності за вчинення корупційних діянь, на посадових осіб іноземних держав та посадових осіб міжнародних організацій. Це випливає із статті 2 Конвенції ООН проти корупції, відповідно до якої «іноземна державна посадова особа» — це будь-яка особа, яка обіймає посаду в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі зарубіжної країни, яку призначено чи обрано; а також будь-яку особу, яка здійснює державні функції для зарубіжної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства.
Отже, порівнюючи визначення поняття «суб’єкт корупційного правопорушення», яке надається міжнародними актами, а саме Конвенцією ООН проти корупції й в Законі України «Про запобігання корупції», можна дійти висновку, що національне законодавство України є таким, що розширює це поняття, а також коло суб’єктів корупційних правопорушень. Наслідком таких дій вітчизняного законодавця може бути перенесення зусиль боротьби на «корупцію» звичайних громадян, замість того, щоб боротися з реальною корупцією у вищих ешелонах влади, яка є більш серйозною проблемою українського суспільства та української держави.
Так недосконалість антикорупційного законодавства в Україні призводить до ускладнення подолання корупції. Саме широке коло осіб, які є суб’єктами корупційних правопорушень – є однією із найголовніших проблем на шляху ефективної боротьби з корупцією і підвищення рівня довіри населення до влади. Необхідно встановити чіткий перелік осіб, які можуть бути притягненні до відповідальності за корупційні правопорушення, а також встановити рівний обсяг відповідальності для кожної ланки, не ігноруючи рекомендації міжнародної спільноти, в процесі прийняття і подальшої реалізації антикорупційного законодавства.
Література:
1. Гаращук В. М. Актуальні проблеми боротьби з корупцією в Україні: монографія / В. М. Гаращук, А. О. Мухатаєв. – Х.: Право, 2010. – 144 с
2. Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 / Відомості Верховної Ради України // 2014. - № 1700-VII. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1700-18
3. Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти корупції від 31.10.2003 / Конвенція, Міжнародний документ // 2003. - № 995_c16. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_c16
4. Гаращук В. Нове антикорупційне законодавство України: переваги та недоліки / В. Гаращук, А. Мухатаєв // Вісник Академії правових наук України. - 2010. - № 1. - С. 241-246.
____________________
Науковий керівник: Дячкін Олександр Петрович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінально-правових
дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
