Корупція являє серйозну загрозу верховенству закону, демократії й правам людини, ускладнює економічний розвиток і загрожує нормальному функціонуванню економіки. Це явище швидко пристосовується до нових умов, безупинно видозмінюється, використовуючи недоліки й прогалини засобів контролю і юридичної відповідальності. Суспільна небезпечність корупції полягає в тому, що вона чинить вплив на державний апарат, призводить його до незворотних змін, які можна подолати лише завдяки спеціальним засобам, у тому числі й шляхом використання кримінально-правової репресії. Отже ці питання повинні бути завжди в центрі уваги наукової спільноти, тому на сьогоднішній день ця тема є актуальною для дослідження.
В незалежній України питанням корупційної злочинності була присвячена низка дисертаційних досліджень, зокрема, О. О. Дудорова, Є. В. Невмержицького, О. В. Терещук, С. А. Шалгунової. Серед вітчизняних науковців помітний внесок у вирішення зазначених питань, крім згаданих вище дослідників, зробили М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та інші [1. c. 388].
Варто підкреслити, що високий рівень корупції у країні викликає став- лення інших держав до України як до корумпованої держави з нестабільними державними інститутами. На підтвердження цього слід навести рейтинг України, визначений міжнародною організацією «Трансперенсі Інтернешнл» за 2014 рік, за яким вона посіла 142 місце серед 175 країн, а за 2015 та 2016 роки цей показник значно збільшився [1. c. 389].
На державному рівні приймається чимало законів, видаються укази, розробляються концепції та програми із запобігання корупції. Перші задекларовані спроби боротьби з корупцією в Україні з'явилися ще на зорі незалежності. У грудні 1992 року тодішній прем'єр - міністр України Леонід Кучма заявляв, що «уряд України встановить жорсткий контроль за незаконними прибутками, вже зараз веде важку боротьбу з корупцією» [2. c. 65].
Законом України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року визначено, що «корупційне правопорушення - діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність» [3. c. 2].
У науковій літературі існує багато думок із приводу визначення поняття корупції. Так, М. І. Мельник указує, що корупція є не лише соціальним, а й психологічним та моральним явищем, оскільки вона не існує поза людей, їх поведінкою та діяльністю [1. c. 390].
Для чіткого розуміння корупційного правопорушення як кримінального злочину варто дослідити його об’єктивну сторону. Корупційні діяння поділяють на такі види:
1. зловживання владою або посадовим становищем, перевищення влади або посадових становищ, перевищення влади або посадових повноважень та інші посадові злочини що вчиняються для задоволення корисливих чи інших особистих інтересів, або інтересів інших осіб;
2. розкрадання державного, колективного, приватного майна з використанням посадового становища;
3. незаконне одержання матеріальних або інших благ, пільг та інших переваг;
4. одержання кредитів, позичок, допомоги, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням пільг чи переваг, не передбачених законодавством, або на які особа не має права;
5. хабарництво;
6. здійснення безпосередньо та через посередників або підставних осіб підприємницької діяльності з використанням влади чи посадових повноважень, а також пов'язаних з ними можливостей;
7. сприяння з використанням посадового становища фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних чи інших благ, пільг та переваг тощо [4. c. 23].
Враховуючи вищезазначене, слід виокремити основні специфічні ознаки корупційних діянь:
1. безпосереднє заподіяння шкоди авторитету чи іншим охоронюваним
законом інтересам держави;
2. наявність у особи умислу на вчинення дій (бездіяльність), які об'єктивно завдають шкоду охоронюваним законом інтересам держави;
3. використання особою свого становища всупереч інтересам держави;
4. корислива мета або інша зацікавленість особи;
5. незаконне одержання особою благ (матеріальних та нематеріальних), по-слуг, переваг [4. c. 24].
Законодавець пояснює криміналізацію пропозиції або давання хабара тим, що воно нерозривно пов’язане з його одержанням, тому предметом злочину, передбаченого ст. 369 КК, є також неправомірна вигода майнового характеру, а після останніх змін, відповідно до примітки ст. 364-1, й будь-які вигоди нематеріального чи негрошового характеру [5. c. 175].
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 369 КК, характеризується ак¬тивною поведінкою - діями, які можуть бути вчинені у формі пропозиції чи обіцянки або надання неправомірної вигоди. Під пропозицією надати неправомірну вигоду розуміють звернення до службової особи з таким повідомленням, яке з достатньою очевидністю свідчить про бажання і готовність вин¬ного надати останній або третій особі неправомірну вигоду. Таким чином, пропозиція є по суті способом схиляння служ¬бової особи до його одержання за умови вчинення (або невчинення) на користь хаба¬родавця або третіх осіб певних дій, які ця службова особа повинна була чи могла вчинити з використанням наданих їй владних чи службових повноважень [5. c. 175].
Не зрозуміло, чому усталений у теорії та правозастосовній практиці підхід щодо кримінально-правової оцінки пропозиції неправомірної вигоди до нещодавно прийнятих законодавчих змін у ст. 369 КК України поза увагою. Одним з вірогідних аргументів може бути бажання законодавця шляхом надмірної криміналізації посилити протидію хабарництву [6. c. 4].
Проте навіть ігнорування кримінально-правових засад не позбавляє розробників законопроектів приймати до уваги не менш важливі фактори, які потребують врахування при криміналізації хабарництва, а саме можливість процесуального та криміналістичного доведення цих складів злочинів. Багаторічна практика боротьби з хабарництвом показує, що його викриття має свої особливості, які пов'язані виключно зі складнощами доведення об'єктивної сторони давання хабара, адже ці діяння вчинюються в умовах максимального приховування від сторонніх осіб, дотримання певної конспірації та взаємної зацікавленості хабарників. Не випадково діяльність працівників відповідних служб правоохоронних органів при викритті хабарництва, як правило, передбачає застосування оперативно-розшукових заходів, спрямованих на документування злочинних дій, зокрема, спеціальне маркування предмета хабара, застосування відеозапису тощо. При цьому слід зазначити, що практично у всіх випадках реалізація таких заходів та затримання суб'єктів хабарництва відбувається саме під час вчинення дій, пов'язаних з моментом давання та одержання хабара, тобто безпосереднього виконання дій, що утворюють об'єктивну сторону цих злочинів. На наш погляд, це є додатковим аргументом щодо виваженого підходу при вирішенні питання про криміналізацію діянь, пов'язаних з хабарництвом [3. c. 5].
Отже, перелік діянь, що утворюють об’єктивну сторону корупційних правопорушень за законодавством України складають як певні діяння, так і обмеження. Наведений розгляд теоретичних положень кримінального права щодо протидії хабарництву дає підстави для висновку про помилкову криміналізацію такого діяння, як пропозиція неправомірної вигоди, адже існування зазначеного складу злочину не тільки не сприяє викоріненню хабарництва, а й створив небезпечний прецедент законодавчого закріплення караності виявлення умислу, що може сприяти свавіллю у кримінальному судочинстві.
Література:
1. В. І. Тютюгін, К. С. Косінова, Поняття та ознаки корупційних злочинів/ Вісник Асоціації кримінального права України. – Харків. – 2015. - № 1(4). – с. 388-396.
2. Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 2014. - № 1700-VII. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.
3. Віра Валлє Кримінальна відповідальність за корупційні злочини в Україні / 2014. – с. 1-39. – Режим доступу: http://viravallee.com/articles/Criminal-Liability.pdf.
4. В. Ю. Кулеба Запобігання корупції: українська версія / УДК 327.3 (477). – 2013. – с. 65- 70.
5. Володимир Мисливський Пропозиція хабара: злочин чи виявлення умислу?/ «Юридичний Вісник України». – 2010. - №1. - Режим доступу: http://www.bucha.com.ua/articles/articl/1151066999-ur_1-2.html.
6. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 / Відомості
Верховної Ради України // 2001. - № 2341-III. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.
________________________
Науковий керівник: Дячкін Олександр Петрович кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
