Мабуть найвідповідальнішим і найскладнішим елементом предмету цивільного судочинства є сімейні спори, що стосуються життя дітей. На практиці дорослі не часто беруть до уваги думку самої дитини, вважаючи її сприйняття реальності надто викривленим. Але у судовому процесі бачення дитиною ситуації може суттєво вплинути на остаточне рішення по справі.
Конвенція про права дитини 1989 року закріплює обов’язок держави забезпечити дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Практична реалізація принципу «забезпечення найкращих інтересів дитини» вимагає в тому числі з’ясування судами думки дитини під час вирішення спорів, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Національне законодавство визначає право дитини, яка може висловити свою думку бути вислуханою при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном ( ст.160, 161, 171 СК України), під час вчинення дій, пов’язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками (ст.14 З України «Про охорону дитинства»), під час вирішення питання про повернення дитини до країни постійного перебування. Разом з тим, виключного переліку випадків у яких необхідно дізнатись думку дитини під час судового провадження, українське законодавство не містить. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
Вважається, що дитина під час заслуховування її в суді, в силу свого віку має бути здатна висловити свою думку, сформулювати свої погляди та мати достатній рівень розуміння ситуації. На практиці підтвердити здатність чи нездатність дитини самостійно висловлювати свою думку, можна висновком психологічного дослідження, довідкою з медичного закладу, закладу дошкільної освіти, школи, тощо. Однак, доведення такого факту перед судом є також проблематичним у зв’язку з неоднозначністю судової практики.
Ініціатором заслуховування думки дитини у судовому засіданні може виступати сама дитина, її законний представник, представник органу опіки та піклування, сторони та їх представники. Окрім цього, для захисту інтересів малолітніх чи неповнолітніх осіб, з власної ініціативи збирати докази, що стосуються предмета спору, має право і суд (ст.13 ЦПК України). Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності не заінтересованих у справі батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників; а також представників органів опіки та піклування, служби у справах дітей (ст.232 ЦПК України).
Правильне визначення цивільно-процесуального правового статусу дитини у сімейних спорах сприятиме більш ефективному захисту прав та інтересів дитини, забезпеченню єдності судової практики у питаннях залучення дітей до участі в цивільному процесі та недопущенню помилок у правовому регулюванні порядку розгляду та вирішення судами питань, що стосуються життя дитини.
Спірний момент полягає в тому, що позови про визначення місця проживання малолітньої дитини пред’являються до суду не на захист прав та інтересів одного з батьків, а на захист інтересів самої малолітньої дитини, оскільки в обґрунтування позову завжди покладається відповідність визначення місця проживання дитини з одним із батьків інтересам дитини, її виховання та розвитку. За теорією права, оскільки позивачем є особа, на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів якої відкривається цивільна справа у суді та розпочинається цивільний процес, то позивачем повинна визнаватися сама малолітня дитина, в інтересах якої позов пред’являє її законний представник (один із батьків). Аналогічно, у справах про позбавлення батьківський прав, права та охоронювані законом інтереси саме дитини порушуються неправомірними діями (бездіяльністю) одного або обох батьків, та відповідно підлягають судовому захисту.
Таким чином можна зробити висновок, що з’ясування думки і поглядів дитини в ході судового процесу є надважливим для об’єктивного і кращого для самої дитини вирішення справи. Необхідно навіть на законодавчому рівні робити акцент, що дитина не може бути «третьою стороною» при вирішенні власної долі та майбутнього.
Література:
1. Сімейний кодекс України [Електронний ресурс]. – 2002. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14.
2. Закон України "Про охорону дитинства" (від 26.04.2001р.) [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2402-14.
3. Цивільний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. – 2004. – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/1618-15.
4. "Практика розгляду судами справ, пов'язаних із позбавленням батьківських прав, поновленням батьківських прав, усиновленням, установленням опіки та піклування ..." ВСУ (від 11.12.2008р.) [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/n0020700-08.
5. Конвенція про права дитини (20 листопада 1989 року) [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/995_021.
________________
Науковий керівник: Забродіна Олена Валентинівна, кандидат політичних наук, доцент, Дніпровський національний університет ім. О. Гончара
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
