Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Протоколу № 1 (1952 р.) передбачає право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускає позбавлення особи свого майна, крім як в інтересах суспільної необхідності і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнає право держави на здійснення контролю за використанням власності у відповідності з загальними інтересами або для забезпечення податків, інших зборів чи штрафів [1]. Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплена і у вітчизняному законодавстві України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним [2]. Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 2 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України) [3]. Непорушність права приватної власності і недопущення протиправного позбавлення власності визначено також серед конституційних основ правопорядку у сфері господарювання (ч. 2 ст. 5 Господарського кодексу України) [4]. Стаття 16 ЦК передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу, визначаючи при цьому способи захисту цивільних прав та інтересів. На даний час способами захисту права є звернення до суду з віндикаційним чи негаторним позовом, різниця між якими та особливості застосування відомі з правової системи Стародавнього Риму. Так, Римська конструкція condictio sine causa стала основою для створення норм про зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, які отримали назву «кондикційні зобов’язання». Інститут кондикційних зобов’язань отримав свою законодавчу регламентацію у цивільному законодавстві у 1922 році, там з’явилась окрема глава із назвою «Зобов’язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення». Аналогічна глава містилися і в ЦК УРСР 1963 р. в гл. 42 «Зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав» [5].
У діючому Цивільному кодексі України даним зобов’язанням присвячена глава 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави». Положення вказаної глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондиційного зобов’язання. Характерною особливістю кондикційних зобов’язань є те, що зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред’явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі. Таким чином, можна дійти висновку, що кондикція – це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст.1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно [6].
Привертає до себе увагу положення ч. 3 ст. 1212 ЦК України, де визначено, що норми гл. 83 ЦК України застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Останнім фактом у юридичному складі, що породжує настання правових наслідків у вигляді зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, є причинний зв’язок між збільшенням майна однієї особи і відповідною втратою майна іншою особою. Справи про стягнення безпідставно отриманого майна непоодинокі в судовій практиці, але є випадки коли позивач помилково звертається до суду на підставі зазначених положень ст.1212 ЦК України, помиляючись із правовим її застосуванням.
Так, ПАТ Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ Комерційний банк «ПриватБанк», звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти та відсотки за користування ними.
Банк обґрунтовував вимоги тим, що відповідач ОСОБА_1 є користувачем web-інтерфейсу LIQPAY, правовідносини з використання якого врегульовані Угодою користувача, розміщеною на сайті https:www.LiqPAY.com/ (далі - Угода користувача). Банк вважає, що ОСОБА_1 безпідставно набув грошові кошти внаслідок проведення операцій у web-інтерфейсі LIQPAY, пов’язаних із заміною старого інтерфейсу, у якому списання коштів відображалося через 1-2 години після здійснення платежу, на новий із доповненням його функціонального наповнення та зміною технології обробки платежів, завдяки якому суми платежів списувалися негайно. При цьому деякий час для перегляду архівних операцій користувачам нового інтерфейсу залишалася доступною стара версія інтерфейсу. Судом першої інстанції позовні вимоги банку задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» безпідставно набуті кошти на підставі ст.ст. 1212-1214 ЦК України, у задоволенні решти вимог було відмовлено. Апеляційний суд рішення суду першої інстанції залишив без змін. Звертаючись до касаційної інстанції відповідач ОСОБА_1, вказує на те, що в даному випадку між сторонами Угоди користувача склалися правовідносини зобов'язального характеру, оскільки ОСОБА_1 як заявник приєднався до публічної пропозиції банку з використання web-інтерфейсу LIQРАY, а тому посилання позивача на безпідставне отримання ним грошових коштів та як наслідок застосування судами попередніх інстанцій наслідків передбачені ст. 1213 ЦК України є безпідставними.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Згідно із ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Предметом регулювання інституту безпідставного одержання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов’язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».
Висновки: правовідносини між сторонами виникли на підставі публічного договору приєднання - Угоди користувача LIQPAY, тобто, є зобов`язальними, а тому до них не можуть бути застосовані норми ст. 1212 ЦК України. Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 3.7.1 Угоди банк мав право призупиняти роботу програмних і/або апаратних засобів, які забезпечують функціонування web-інтерфейсу LIQPAY, відтак, при допущенні відповідачем зловживання у користуванні послугами банку щодо перерахування коштів, позивач мав право самостійно зупинити роботу інтерфейсу з обслуговування відповідача [7].
Отже, справи за позовами про захист права власності є одними з найбільш поширених категорій цивільних справ і, як правило, розглядаються вони у відповідності із законодавчими нормами. Однак слід зауважити, що існуючі прогалини у регулюванні відносин у сфері права власності викликають деякі труднощі у застосуванні судами чинного законодавства.
Література:
1.Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97//Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004.
2. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1401-19
3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.№435-IV// Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/435-15
4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV// Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15
5. Загородній С.А.Правові підстави виникнення кондиційних зобов’язань // Режим доступу: C:/Users/смит/Downloads/bmju_2011_4_8.pdf
6. Постанова Верховного Суду України №3-905гс17 від 25.10.2017р.// Режимдоступу http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/786D1E9BD6333A3EC22581D
1005E458E)
7. Постанова Верховного Суду №552/4608/15ц від 07.08.2019р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/83642605
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
