Зупинення позовного строку обумовлюється обставинами, що не залежать від волевиявлення не тільки учасників цивільного відношення, а й юрисдикційного органу. Навпаки, переривання давності відбувається завжди в результаті активних дій суб’єктів – управненої або зобов’язаної особи. В результаті зупинення строку давності сумарна його тривалість все одно не перевищуватиме величин, встановлених у статтях 257-259 ЦКУ. Натомість переривання позовної давності призводить до фактичного її подовження, так як час, що сплив до переривання, не зараховується до нового строку. В такому випадку цілком можлива ситуація, коли сумарна тривалість давності, що реально спливла, у разі її переривання буде більшою від встановленої для даних вимог. Проте, нову давність не можна вважати продовженням попередньої, після переривання від самого початку починається новий перебіг. В свою чергу, переривання давності може здійснитися лише до її закінчення, отже позовна давність, що перервалася, завжди буде меншою за визначений відповідно до законодавства строк.
З передбачених ст. 264 ЦК двох підстав для переривання перебігу давнісного строку особливий інтерес викликає пред’явлення носієм порушеного суб’єктивного права судового позову до порушника у встановленому порядку. Актуальність питання зумовлена тривалими спробами законодавця унормувати даний процес, аби забезпечити адекватний та співмірний правовий захист матеріальних прав особи в конкретних юридичних ситуаціях. Вважаємо, що порівняно із численними нормативними правилами, що регулювали обчислення позовної давності в разі пред’явлення позову раніше, чинна редакція ч. 2 ст. 264 ЦКУ є найбільш правильною. Але, як відомо, ефективність правового припису проявляється у його розумінні учасниками відносин та, зрештою, у належному правозастосуванні. Ось тут, на рівні правоусвідомлення сутності регулюючого механізму відбувається пробуксовка. Вона значною мірою ґрунтується на усталеній ментальності наших правників, які взагалі не можуть уявити, що із належним пред’явленням позову право на таке ж саме за обсягом і адресатом домагання втрачається, бо є вже реалізованим, незалежно від змісту майбутнього рішення (позов задоволено, чи відмовлено у ньому, закрите провадження), і строк реалізації матеріального права на позов достроково припинився з огляду на вичерпаність самого права і неможливість його повторного здійснення.
Доктринальні дослідження питання переважно обмежується простою констатацією факту: позовна давність переривається пред’явленням позову, не вдаючись до аналізу наслідків такого переривання для подальшого давнісного перебігу. Скажімо, М.Я. Кириллова та П. В. Крашенинніков вказують, що в усіх випадках зупинення провадження позовна давність переривається вже в момент пред’явлення позову і не відновлюється на весь період розгляду справи [1, c. 39]. Тезу про загальність правила стосовно початку нового перебігу внаслідок переривання давнісного строку при пред’явленні позову обстоюють також інші дослівники.
На жаль, відсутність більш широкого усталеного тлумачення відповідної статті законодавства на рівні наукової концепції призводить до численних різнобачень юридичної сутності коментованого правила та, що найприкріше, до поширених і невиправданих помилок при його практичному застосуванні. Відсутність належного аналізу наслідків пред’явленого позову в контексті переривання позовної давності призводить до очевидно неправильних висловлювань на кшталт: «після пред’явлення позову починається новий перебіг позовної давності за тими ж вимогами стосовно того ж боржника». Іноді доводиться зустрічати навіть твердження, що цей новий перебіг триває незалежно від вирішення судового спору по суті, тобто і тоді, коли буде прийняте рішення. В кращому випадку, окремі дослідники, визнаючи наявність зазначеного нового перебігу давнісного строку після пред’явлення позову, все ж ставлять під сумнів доцільність його правового запровадження [2, c. 17].
Теза про переривання давнісного перебігу із пред’явленням позову за тими ж вимогами набула поширення не лише в юридичній доктрині, вона має місце і в правозастосовній практиці. Такий підхід в корні неправильний, ба більше того, він є небезпечний, бо на практиці може призвести до захисту того права, яке не може бути захищеним і у такий спосіб спотворити основоположну ідею юридичної визначеності як елемента верховенства права, закладену колись в основу запровадження інституту позовної давності. Приміром, Касаційний цивільний суд Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 663/2070/15-ц, цілком слушно прокоментувавши законодавче правило ч. 2 ст. 264 ЦКУ стосовно того, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач, все ж чомусь вирішив, що із пред'явленням кредитною спілкою позову до відповідачів про стягнення кредитної заборгованості у листопаді 2010 року перебіг позовної давності перервався, тож визначив нову дату початку перебігу позовної давності після її переривання за тією ж вимогою до відповідача. Подібне трактування закону є відверто невірним [3]. Тож, теоретичне напрацювання адекватного правового інструментарію застосування темпоральних наслідків для існування матеріального права на позов після пред’явлення судового домагання та виявлення реальної сутності відповідного юридичного правила є завданням даної праці.
Зміст інституту позовної давності можна зрозуміти, лише якщо усвідомити юридичний та фактичний стан тих відносин, що ним регулюються. При цьому предметом дослідження стають такі питання: за яких обставин, за якими вимогами та в який момент відбувається переривання позовної давності у разі звернення особи до суду? коли закінчується цей новий період? зрештою, яка природа даного нового строку, тривалість якого матеріального цивільного права він опосередкує? На них намагалися дати відповідь численні дослідники. Більшість правників, котрі сьогодні вважають, що позовна давність за тими ж вимогами до того ж боржника переривається в момент пред’явлення позову, виходячи з цієї тези, будують подальші правові конструкції. Так, Р. Куссмауль зазначає, що при зміні підстави позову давність за пред’явленою вимогою переривається від часу подання заяви про таку зміну. Втім, далі автор, суперечачи собі, вказує, що у разі зміни підстави позову захищається вже зовсім інше порушене право. Виникає інша вимога, яка почала задавнюватися від виникнення права на неї, тобто від часу даного конкретного правопорушення [4, c. 21-22]. Така позиція частково заслуговує на увагу: дійсно зміна підстави позову може кваліфікуватися як пред’явлення до відповідача в тому ж процесі іншої вимоги. Інша річ, що сама можливість замінити вимогу в тому ж процесі нам видається недоцільною, та це вже питання до законодавця. Зрештою, з огляду на новітнє процесуальне законодавство, в якому можливість зміни підстави чи предмету позову обмежена часом до початку розгляду судом справи по суті (ч. 3 ст. 49 ЦПКУ), законодавець переймається даним питанням. Крім того, варто вказати, що перебіг давності за зміненою вимогою почнеться з моменту порушення регулятивного права (тобто, за загальним правилом), а не від часу її пред’явлення в суді.
Ще більшої невизначеності у даному питанні додасться, якщо почати з’ясовувати, яким все-таки чином відбувається новий перебіг позовної давності після того, як буде належно пред’явлено позов, та як цей перебіг буде в подальшому впливати на можливість захисту права упродовж триваючого процесу. В усякому разі ті вчені, які припускають існування нового перебігу, прийнятного тлумачення на дану тему не пропонують. Так, М.П.Ринг каже, що такий сплив нового давнісного строку не може призвести до відмови у позові [5, c. 21], проте не зазначає, яке ж його юридичне призначення. В.В. Луць, зазначаючи про початок нового перебігу давності після пред’явлення позову, вказує на можливість суду чи інстанції, яка переглядає справу, у разі його спливу відновити позовну давність [6, c. 55]. Тобто, мова йде про можливість давнісного перебігу і навіть закінчення цього строку протягом судового розгляду спору. Але в такому разі позовна давність позбавляється свого основного значення як періоду для захисту права за зверненням управненої особи.
Окремі дослідники, ставлячи цілком логічне за даних обставин питання про безглуздість нового перебігу позовної давності, оскільки при вирішенні судового спору новий позов (а саме для реалізації права на позов і запроваджується позовна давність) аналогічного змісту до тієї ж особи стає неможливим в силу прямої вказівки закону, все ж намагаються штучно створити правову ситуацію, яка б хоч якоюсь мірою пояснювала теорію про переривання давності із пред’явленням позову. В результаті отримуємо твердження, що позовна давність при пред’явленні позову переривається не для позивача, а для відповідача [2, c. 17]. Дана концепція не витримує критики, в першу чергу тому, що за визначенням закону перебіг позовної давності (і відповідно, порядок її обчислення) відбувається відносно вимог, які належать кредиторові щодо захисту його порушених суб’єктивних прав. Відповідач у судовому процесі теж може бути наділений певними суб’єктивними правами стосовно позивача. В такому разі він виступає в даному правовідношенні як кредитор, і за його зустрічними відповідними вимогами почнеться свій давнісний перебіг, обчислення якого відбуватиметься за загальним правилом.
Відтак, можемо чітко сказати, що в правозастосовній практиці не повинно виникати ситуацій, коли пред’явлення позову матиме наслідком переривання позовної давності за тими ж вимогами до того ж відповідача, незалежно від того, яким чином завершився судовий процес. Єдиним прийнятним наслідком належного пред’явлення позову є припинення перебігу давнісного строку.
Література:
1. Кириллова М.Я. Крашенинников П.В. Сроки в гражданском праве. Исковая давность. М.: Статут, 2006. 48 c.
2. Миргородский Д. Применение ГК в вексельных спорах. Сроки давности в вексельных отношениях: практическое толкованеие статьи 79 ГК УССР. Юридическая практика. 2003. № 37. С.17.
3. Постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 663/2070/15-ц. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74475626
4. Куссмауль Р. Процессуальные вопросы применения исковой давности. Российская юстиция. 2000. №2. С. 21-26.
5. Ринг М.П. Исковая давность в новом Гражданском кодексе РСФСР. Советская юстиция. 1964. №19. С.18-23.
6. Луць В.В. Строки захисту цивільних прав. Конспекти лекцій зі спецкурсу. Львів: ЛДУ, 1993. 60 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
