Вторгнення німецьких військ до Данії та Норвегії 9 квітня 1940 року перервало перебіг «Дивної війни», але остаточно вона пішла в історію місяць потому, коли вранці 10 травня 1940 року розпочалася агресія проти Бельгії, Нідерландів та Люксембургу, а літаки люфтваффе завдали потужних ударів по аеродромах союзників на півночі Франції.
Прагнучи завершити бойові дії на північному фланзі якомога швидше, німці широко використовували повітряні десанти – парашутисти та планеристи приземлилися у Гаазі з метою блискавично захопити парламент та взяти в полон королеву Вільгельміну. Після двох днів боїв, долаючи відчайдушний опір голландської армії, німці прорвалися від кордону до центру країни і наблизилися до «Фортеці Голландія» – укріпленого рубежу, що частково проходив по околицях Роттердаму, великого промислового центру та вузла комунікацій.
Щоб швидко зламати оборону противника, командувач німецьких військ генерал Рудольф Шмідт наказав силами 9-ої танкової дивізії та моторизованого полку СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер», підсилених вогнеметниками та саперами, вдарити по суходолу, а парашутистам (на гумових човнах) – через річку Маас. Авіаційну підтримку ударами по окремих вузлах оборони мали забезпечити пікіруючі бомбардувальники Ju-87 [3, с. 224]. Про радіограму із відповідним запитом, надіслану командувачу 2-ого повітряного флоту Альберту Кессельрингу, доповіли Герману Герингу.
Головнокомандувач люфтваффе бажав якомога швидше захопити територію Нідерландів, аби отримати аеродроми для дій проти Великої Британії, а також підтримати своїх парашутистів, тому замість однієї групи пікірувальників виділив цілу ескадру середніх бомбардувальників He-111, що не могли бомбити із пікірування, проте брали на борт набагато більше бомб.
Дізнавшись про надану йому авіаційну підтримку, Шмідт змінив свій план. Він направив парламентера до командувача голландських військ в Роттердамі полковника Петера Шарру та зажадав, аби голландські війська склали зброю до 13:20 14 травня, інакше німецькі бомбардувальники знищать місто. Шарру, ознайомившись із ультиматумом, не повірив у погрозу, вирішив тягнути час та повернув документ парламентерові під приводом того, що він не підписаний німецьким командувачем. Водночас він запевнив, що розгляне належно оформлений ультиматум, але для цього потрібна відстрочка на три години.
Парламентер рушив назад, до своїх позицій, і саме в цей момент у небі над містом з’явились німецькі літаки. Під командуванням підполковника Отто Хьоне 27 машин зайшли з півдня. Першими їх побачили німецькі війська; солдати на передовій одразу почали пускати в небо червоні ракети, сигналізуючи про присутність своїх військ. Хьоне спромігся в останній момент скасувати виконання завдання. Бомби встигли скинути лише 3 літаки з 27. Проте інша група з 54 He-111 на чолі із командиром ескадри полковником Вальтером Лакнером наближалась із півночі. Крізь дим над містом жодних сигналів не було видно, спроба ж відкликати бомбардувальники виявилась марною – на бойовому курсі вони вже не підтримували радіозв’язок.
За 15 хвилин на центр Роттердама було скинуто 97 т бомб – 158 вагою 250 кг та 1150 вагою 50 кг. Усі вони накрили історичні будівлі, райони щільної житлової забудови та склади у морському порту. Численні пожежі, що виникли, швидко з’єдналися та зробили марними усі зусилля з їх гасіння; вони палали декілька діб, в окремих районах – майже місяць. Полум’я було видно за декілька десятків кілометрів, а попіл падав з неба навіть у місті Гауда, за 30 км від Роттердама; це явище потім назвали «чорний сніг» [4, с. 37].
Загинуло 814 людей, ще 78 000 втратили дах над головою. На площі у 2,6 кв. км було знищено понад 2 300 магазинів, 775 складів, 62 школи, 24 церкви, майже 25 000 житлових будинків. Був повністю зруйнований історичний центр міста, зведений у XVI–XVII. Жоден голландський військовослужбовець чи воєнний об’єкт не постраждав [2, с. 44].
Одразу після бомбардування генерал Шмідт передав полковнику Шарру новий ультиматум, зажадавши негайної капітуляції та погрожуючи у разі відмови знищити аналогічним чином Утрехт та інші міста. За декілька годин Шарру, бажаючи зберегти цивільне населення та історичні пам’ятки міст власної держави, зі згоди головнокомандувача голландської армії генерала Генрі Вінкельмана наказав своїм підлеглим скласти зброю. Капітуляція стосувалася лише тих військ, що перебували на території Нідерландів; королева Вільгельміна та уряд (що евакуювалися до Великої Британії), флот та війська у колоніях продовжили опір.
Зусиллями преси (перш за все англійської та у нейтральних країнах) наліт на Роттердам був негайно роздмуханий до рівня події світового масштабу, що затьмарила не тільки минулорічне бомбардування Варшави, але і знищення Герніки трьома роками раніше. Стверджувалось, що загинуло 30 000 людей. На відміну від цього явного перебільшення інше твердження було цілком справедливим: бомбардування переслідувало виключно мету залякування (тероризування) і було спрямоване лише проти цивільного населення.
Німці заперечували свою вину і перекладали відповідальність на голландців, стверджуючи, що вони самі спалили власне місто і до того ж не забезпечили евакуацію цивільного населення (хоч насправді більшість мешканців Роттердама залишила свої домівки, інакше жертв було б набагато більше). Зі свого боку уряд Великої Британії заявив, що відтепер вважатиме цивільні промислові підприємства та об’єкти транспорту легітимною ціллю для атаки. Вже наступної ночі літаки Бомбардувального командування Королівських ВПС здійснили перший за війну наліт на сталеливарні заводи Круппа в Ессені [5, с. 39].
Питання відповідальності за бомбардування Роттердама так і залишилось невирішеним. Під час Нюрнберзького процесу Геринг та Кессельринг не визнали своєї вини, стверджуючи, що Роттердам був захищеним містом і місцем наземних боїв, а тому його бомбардування не вважалося порушенням Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни 1907 р. [1]. Геринг заперечив бажання продемонструвати світові міць та безжалісність люфтваффе і навіть заявив, що «динаміка сучасної війни затьмарює встановлені конвенціями положення». Натомість Кессельринг спочатку визнав, що справжньою метою бомбардування Роттердама було «показати тверду спрямованість та забезпечити негайну перемогу», але потім відмовився від цього, хоч і не спростував використане ним твердження «суворі заходи» стосовно потреби подолати опір противника. Коли ж йому надали докази того, що переговори про капітуляцію розпочалися за 3 години до бомбардування, Кессельринг зауважив, що просто виконував заявку наземних військ на авіаційну підтримку та не знав про намір голландців капітулювати [4, с. 678].
Викликаний як свідок Отто Хьоне підтвердив, що дивом встиг побачити пущені на півдні Роттердама червоні ракети і зрозуміти, що бомбардування слід скасувати. У свою чергу Вальтер Лакнер заявив, що щільний дим на землі перешкодив будь-якому спостереженню за нею навіть з невеликої висоти, до того ж червоні ракети згідно таблиці сигналів означали присутність своїх військ, а не скасування операції [2, с. 331].
Література:
1. Convention on Laws and Customs of War on Land : adopted on October 18th, 1907. URL: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/hague04.asp (дата звернення: 20.08.2020).
2. Grayling, Anthony Clifford. Among the Dead Cities. London: Bloombury, 2006. 377 p.
3. Hooton, Edward. Phoenix Triumphant: The Rise and Rise of the Luftwaffe, London: Arms & Armour Press, 368 p.
4. Overy, Richard. The Bombing War. New York: Penguin, 2014. 880 p.
5. Spaight, James Molony. Bombing Vindicated. London: Geoffret Bles, 1944. 159 p.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
