Історичний досвід глибоко переконує, що механізм здійснення державної влади, вибір найбільш ефективної, раціонально інституційно й функціонально побудованої моделі та відповідно її конституційне та нормативно-правове закріплення є одним із основоположних питань розбудови державності.
В істинності наведеної тези ми мали можливість неодноразово переконатися в національних реаліях після прийняття Конституції України та внесенні змін і доповнень до Основного Закону України, пов’язаних зі зміною форми правління з президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської та навпаки з відповідним перерозподілом повноважень між Президентом України, законодавчою та виконавчою владою.
Адже здійснення державної влади за Конституцією України в редакції від 28 червня 1996 року, на нашу думку, з огляду на відсутність балансу повноважень між різними гілками влади та Президентом України та відсутність конституційно-правового закріплення ефективних механізмів притягнення до насамперед конституційно-правової відповідальності, а також інших видів юридичної відповідальності органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб за вчинення конституційно-правових та інших деліктів мало наслідком загалом низьку ефективність функціонування державної влади, неузгодженість діяльності різних інституційних систем державного апарату з подальшими елементами узурпації державної влади.
Вважаємо, що саме така конституційна модель механізму державної влади за роки незалежності України обумовила розвиток цілий комплекс проблем та негативних наслідків при управління державою.
На недосконалість конституційно-правового механізму здійснення державної влади за Конституцією України в редакції від 28 червня 1996 року нерідко звертали увагу науковці, політики, громадські діячі. Зокрема, на переконання Ю. Шемшученка, вищенаведене обумовлене тим, що в процесі прийняття Конституції і гострого протистояння між Президентом України і Верховною Радою України 28 червня 1996 р. до проекту поспіхом було включено ряд положень, які порушили збалансованість Основного Закону. Особливо це стосувалося розподілу владних повноважень, що з часом призвело до виснажливого протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади [1, с. 8].
Власне недосконалість конституційного механізму здійснення державної влади з одного боку, а з іншого боку – нестерпне бажання окремих посадових осіб та гілок влади збільшити свої державно-владні повноваження до певної міри їх узурпувавши, а в окремих випадках – настирливе стремління основних фінансово-промислових груп України (олігархів) збільшити свій вплив на формування та реалізацію державної політики, обумовили внесення змін і доповнень до Конституції України.
Доцільно зазначити, що закони України про внесення змін і доповнень до Конституції України мали різне значення стосовно зміни конституційного закріплення та реалізації механізму здійснення державної влади. Видається, що вагомими в наведеному аспекті були: а) Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV [2], б) Закон України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» 19 вересня 2013 року № 586-VII [3], в) Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року № 742-VII [4], г) Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII [5], а також Рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)» від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 [6].
Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV , запровадивши в України парламентсько-президентську форму правління, змінивши порядок формування Уряду України тощо, за своєю юридичною природою спрямований на фундаментальну зміну конституційного механізму здійснення державної влади в Україні.
Проте Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року за № 2222-IV на конституційному рівні чітко не сформулював процедуру формування Кабінету Міністрів України, не окреслив конституційний статус основних суб’єктів, уповноважених на його формування (наприклад, коаліції депутатських фракцій Верховної Ради України), не встановив строки внесення Президентом України подання на призначення кандидатур на посади Міністра оборони та Міністра закордонних справ, не закріпив механізм притягнення до конституційно-правової відповідальності Президента України у випадку відступу від конституційного порядку та строків внесення подання на призначення кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України тощо.
Як наслідок, такі конституційні зміни нівелюють аксіологічну та юридичну складову Основного Закону України, не покращують механізм держави, не спрямовані на формування збалансованої системи стримувань і противаг між гілками державної влади, не підвищують ефективність публічної влади в Україні, а відповідно є суттєвою перепоною для подальшого динамічного поступу Української держави, її розвитку як європейської, демократичної, правової, соціальної, єдиної, незалежної, соборної країни [7, с. 51].
З огляду на наведене, нині вкрай важливо на основі комплексного формально-юридичного аналізу Конституції, законів України та інших нормативно-правових актів України, практики їх реалізації, вивчення зарубіжного досвіду правового закріплення та втілення конституційних моделей здійснення державної влади, а також базуючись на доктринальних досягнення юридичної науки шляхом застосування сучасної методології дослідження сформулювати поняття конституційного механізму здійснення державної влади, розкрити його юридичну природу, визначити структуру та охарактеризувати її елементи, запропонувати слушні рекомендації щодо вдосконалення конституційного механізму здійснення державної влади в Україні. При цьому важливо комплексно та системно проаналізувати не лише здобутки науки конституційного права, а й насамперед напрацювання теоретиків права щодо конституційного механізму здійснення державної влади, механізму держави та його організації, відмінності механізму держави від державного апарату тощо.
Зазначимо, що фундамент, доктринальну основу дослідження конституційного механізму здійснення державної влади закладено саме правниками загальної теорії держави та права. Водночас фахівці теорії держави та права основну увагу концентрують на розкритті такої базової категорії як механізм держави та її співвідношення з апаратом держави. На нашу думку, дослідження проблематики механізму держави є одним із важливих завдань, з огляду на те, що механізм держави та механізм здійснення державної влади багато в чому структурно збігаються. Проте «механізм держави, на нашу думку, є до певної міри ширшим поняття ніж «механізм здійснення державної влади».
Таким чином, на основі аналізу наукових думок та положень, вважаємо, що категорія «конституційно-правовий механізм державної влади» є похідною від цілком оптимально дослідженої у вітчизняній теорії держави і права категорії «механізм держави», але не тотожною їй. Для обох категорій характерна наявність нормативно-правових і організаційно-правових (інституційних) складових, але для першої категорії властиве основне джерело – Конституція України та система інституцій – органи державної влади.
Приходимо до висновку, що конституційна модель механізму здійснення державної влади в Україні становить собою цілісну, впорядковану систему взаємопов’язаних органів державної влади України, їх посадових осіб, наділених Конституцією та законами України державно-владними повноваженнями, з метою ефективного досягнення завдань державотворення й реалізації функцій Української держави.
Література:
1.Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: До 10-річчя Конституції України і 15-річчя незалежності України. [зб. наук.статей / за ред. Ю. С. Шемшученка; упоряд. І. О. Кресіна, В. П. Нагребельний, Н. М.Пархоменко. К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. 334 с.
2. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 груд. 2004 р. № 2222-IV. Відомості Верховної Ради України. 2005. № 2. Ст.44.
3. Про внесення змін до статті 98 Конституції України. Закон України 19 вересня 2013 року № 586-VII. Відомості Верховної Ради України. 2014. № 11. Ст. 142.
4. Про відновлення дії окремих положень Конституції України. Закон України від 21 лютого 2014 р. № 742–VII. Голос України. 2014. № 39. Спецвипуск.
5. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя). Закон України від 2 черв. 2016 р. № 1401-VIII. Офіційний вісник України. 2016. № 51. Ст. 1799.
6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010. Офіційний вісник України. 2010. № 72/1. Ст. 2597.
7. Демиденко В. О. Реалії та тенденції сучасної конституційної реформи в аспекті підвищення ефективності публічної влади в Україні. Часопис Київського університету права. 2017. № 2. С. 48-52.
|