Сучасній людині складно уявити власне життя без комп’ютерної та високотехнологічної техніки, комунікаційних та IT-технологій, а також без електронної інформації. Такі досягнення в галузі інформаційних систем та цифрових технологій, загальна глобалізація та розповсюдження Інтернету зумовлюють виникнення нових можливостей у багатьох сферах життєдіяльності людини, зокрема і в галузі адміністративного судочинства.
Таким чином, активна інформатизація суспільства та стрімкий розвиток електронно-комунікаційних технологій вносить свої корективи у звичну організацію життя як окремого громадянина, так і в діяльність усіх державних інституцій. Судочинство, зокрема адміністративне, має «йти в ногу» з динамікою розвитку інформаційного простору та відповідати усім викликам сьогодення. Така необхідність, у тому числі, пов’язана із забезпеченням захисту особи, її законних прав та інтересів, особливо в умовах дедалі більшого проникнення інноваційних технологій у всі сфери життя.
Зрештою форсоване оцифровування більшості видів діяльності суспільства не змогло не зачепити організації адміністративного процесу, зокрема воно посприяло появі таких засобів доказування, які враховують сучасні тенденції, тому закріплення на законодавчому рівні можливості використовувати нові види доказів свідчить про якісно новий рівень здійснення національного адміністративного судочинства [4, с. 174]. Так, електронні докази все частіше заявляються як докази сторонами у справі, незважаючи на те, що вітчизняна практика їхнього використання розпочала своє формування віднедавна.
Електронні докази сприймаються нами як певна інновація, явище останніх років. Однак, досвід їх застосування відомий ще в минулому столітті. Так, в Англії ще в 1968 році при захисті законних інтересів громадян у судовому порядку як докази допускалися відомості, що містяться в комп’ютерному документі при дотриманні деяких умов використання такої електронної машини [5].
Саме поняття «електронних доказів» з’явилося ще в 70-х роках ХХ століття, проте вперше отримали своє визнання та відображення в Типовому законі "Про електронну торгівлю”, прийнятим Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 30 січня 1997 р. [6, с. 127]. Варто зазначити, що саме цей міжнародний акт у сфері міжнародної торгівлі заклав правові основи для визначення таких інституцій, як «електронний підпис», «електронний документ», «автор електронного документа», «інформаційна система», а також визнав юридично-доказову силу документів у електронній формі. Закріплення вказаних дефініцій на міжнародному рівні та надання електронним документам доказового значення, безперечно, дало поштовх у подальшому нормативно-правовому регулюванні відносин у сфері електронного доказування.
Вагомі зміни в процедуру доказування в судах нашої держави були внесенні прийняттям у грудні 2017 року Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільно-процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» [2], основною метою якого було нормативне регулювання механізмів процесуальних вимог щодо забезпечення права на ефективний та безпечний суд в Україні [7, с. 168]. Таким чином, вказаний акт доповнив інститут доказування, а саме нормативно закріпив визначення електронних доказів та передбачив їх використання при розгляді справи.
Визначаючи сутність електронних доказів, варто сказати, що електронні докази містять інформацію, сформовану та представлену в електронній формі: електронні дані, що являють собою відомості про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси, які мають значення для вирішення судової справи. При чому наявність матеріального носія не є специфічною ознакою таких доказів через їхню особливість – інформаційну природу, адже їх можна переносити та копіювати на інші джерела, не позбавляючи основних характеристик. Крім того, особливістю електронних доказів є можливість існування в кількох місцях одночасно, наприклад, передача копії даних телефону на інший пристрій зумовлює розміщення ідентичної інформації на двох гаджетах.
Відповідно до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, «електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет)» [1].
При визначенні поняття електронного (цифрового) доказу слід відзначити і міжнародні норми рекомендаційного характеру, закріплені Комітетом міністрів Ради Європи в Керівних принципах щодо використання електронних доказів у цивільному та адміністративному судочинстві. У даному акті використовується широке визначення електронних (цифрових) доказів: «Вони можуть мати форму тексту, відео, фото або звукозапису. Дані можуть надходити з різних носіїв або методів доступу, таких як мобільні телефони, веб-сторінки, комп’ютери або GPS-рекордери, включаючи дані, що зберігаються в сховищах поза власним контролем сторони» [3].
Варто підкреслити, що дані Настанови слугують практичними рекомендаціями для держав-членів Ради Європи, однією з яких є Україна, щодо поводження з електронними доказами і адаптування роботи судових та інших механізмів при вирішенні питань, що виникають стосовно електронних доказів при судовому розгляді адміністративних та цивільних справ.
Категорія «електронного доказу» є порівняно новою для науки адміністративно-процесуального права, а природа такого виду доказів все ще недостатньо досліджена на рівні теоретико-правової доктрини. Таким чином, у літературі існують різні думки щодо тлумачення електронних доказів та точаться дискусії щодо правильного визначення їх змісту.
Наприклад, науковець А.Ю. Каламайко визначив термін «електронні докази» як «передбачені законом процесуальні форми залучення текстової, звукової та візуальної інформації, яка створена та збережена за допомогою технічних та програмних засобів» [6, с. 129]. При цьому, до ключових ознак, що розкривають зміст електронних доказів в адміністративному процесі, дослідник відносить такі: 1) необхідність використання програмних і технічних засобів для дослідження електронного доказу; 2) відсутність матеріальної форми; 3) наявність технічного носія інформації; 4) специфічний процес створення та зберігання інформації, який надає можливість легко змінювати носія без втрати змісту і, навпаки, внести зміни до змісту без залишення слідів на носієві [6, с. 129].
У свою чергу, дослідник О.М.Лазько обґрунтовував сутність поняття «електронні докази» через їх класифікацію, розділяючи на певні різновиди: докази, які можуть бути виконані у цифровій формі, звуковій формі та формі відеозапису [8, с. 127].
Цікавою з приводу визначення дефініції «електронних доказів» є позиція В.В. Мурадова, який під електронними доказами визнає сукупність інформації, яка зберігається в електронному вигляді на будь-яких типах електронних носіїв і в електронних засобах [9, с. 313].
У контексті аналізу поняття «електронного доказу», вартою уваги видається думка вчених І. Вернидубова і С. Белікова, які висвітлюють специфіку електронних доказів та особливості їхнього використання, наводячи їхні ключові характеристики: 1) існування у нематеріальному вигляді; 2) необхідність використання певних технічних засобів для їх застосування у суді; 3) можливість перенесення чи копіювання на різні технічні пристрої без втрати їх сутності; 4) оригінал електронного доказу може бути доданий до матеріалів судової справи у будь-якому виді судочинства» [10, с. 303].
Слід зазначити, що досі серед науковців не сформовано єдиного підходу щодо розуміння поняття «електронних доказів». Попри те, що даний інститут знайшов своє нормативне відображення у ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства, все ж сама процедура використання такого виду доказів потребує доповнення та конкретизації. Як наслідок, через відсутність достатньої правової регламентації електронних доказів ученим буває складно надати їм повноцінне визначення в літературі та виділити основні ознаки.
Отже, ми переконані, що застосування електронних доказів у процесі адміністративного доказування є досить ефективною та важливою його складовою. Важливо додати, що при цьому враховуються міжнародні тенденції та беруться до уваги акти рекомендаційного характеру, на основі яких створюється та розвивається цілісна правова система використання цифрових доказів в адміністративному судочинстві. Проте водночас законодавець повинен звернути увагу на певні недоліки як теоретичного, так і практичного характеру та спробувати усунути існуючі прогалини та колізії в законодавстві, що також позитивно вплине і на практику.
На завершення зазначимо, що розвиток інституту електронних доказів в адміністративному процесі не є звичайною цивілізаційно-правовою необхідністю. Електронні докази мають більш глобальне значення, адже вони слугують способом ефективного розширення можливостей судової системи, який сприятиме посиленню юридичного захисту матеріальних та процесуальних прав осіб.
Література:
1. Кодекс адміністративного судочинства України: Кодекс України; Кодекс, Закон від 06.07.2005 № 2747-IV. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, № 35-36, № 37, ст.446. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15/conv#n10259
2. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів: Закон України від 03.10.2017 № 2147-VIII. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2017, № 48, ст.436. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2147-19#Text
3. Керівні принципи Комітету Міністрів Ради Європи щодо використання електронних доказів у цивільному та адміністративному судочинстві від 30.01.2019 (текст). Рада Європи: веб-сайт. URL: https://rm.coe.int/guidelines-on-electronic-evidence-and-explanatorymemorandum/1680968ab5
4. Козинець І. Г., Кравченко В. Я. Окремі питання доказів та доказування в адміністративному судочинстві на сучасному етапі. Юридичний науковий електронний журнал. 2021. № 2. С. 173–177
5. Civil Evidence Act 1968. URL: https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1968/64/section/5/1991-12-19
6. Каламайко А.Ю. Місце електронних засобів доказування та окремі питання їх використання в цивільному процесі // Право та інновації. - № 2 (10). - 2015. - С. 127-132.
7. Манжула А.А. Доказ в адміністративному процесі крізь призму інноваційних перетворень та інформатизації судочинства. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 1. С. 167-169.
8. Лазько О.М. Перспективи розвитку електронних (технічних) засобів доказування в цивільному процесі України. Європейські перспективи. 2015. № 1. С. 125–129.
9. Мурадов В.В. Електронні докази: криміналістичний аспект використання. Порівняльне правознавство. 2013. № 3–2. С. 313–315.
10. Вернидубов І., Белікова С. Електронні докази: поняття, особливості та проблеми щодо їх дослідження судом. Evropskypoliticky a pravnidiskurz. 2018. Vol. 5, Iss. 2. С. 299-305
_______________________
Науковий керівник: Заболотна Галина Ігорівна, кандидат юридичних наук, Львівський національний університет імені Івана Франка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
