Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, безпека і недоторканість є в Україні найвищою соціальною цінністю . Ефективність функціонування та діяльності демократичної правової держави визначається саме колом прав і свобод людини, системою гарантій їх забезпечення. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Усвідомлюючи це, органи державної влади України повинні вживати заходів щодо створення належних умов для забезпечення прав і свобод громадян, недопущення їх порушення та відновлення порушених прав.
В умовах тимчасової окупації частини території України та повномасштабної війни російської федерації проти України проблема захисту прав і свобод людини постає особливо гостро. Зростають ризики непропорційного обмеження прав і свобод людини, що вимагає спеціального контролю з боку суспільства. Далеко не скрізь держава спроможна створити однакові умови для реалізації громадянами конституційно закріплених за ними прав і свобод. З початком російсько-української війни певні порушення набули системного характеру, що зумовлено постійними обстрілами житлових районів, наслідком яких стали чисельні жертви серед цивільного населення, масовими вбивствами цивільних та інших осіб, які захищені за міжнародним гуманітарним правом, незаконними затриманнями, насильницькими зникненнями та катуваннями, руйнуванням у результаті обстрілів житлового фонду, пошкодженням об’єктів критичної та соціальної інфраструктури, а також системи життєзабезпечення; руйнуванням фінансової, банківської сфери, транспортної інфраструктури та систем зв’язку та комунікацій; економічним занепадом та зростанням рівня безробіття внаслідок закриття підприємств, розриву економічних зв’язків, фізичного знищення виробничих потужностей.
Серед основних прав, які порушуються щодня, можна назвати такі: право на життя, захист від катувань та поганого поводження; свобода пересування; право на свободу та особисту недоторканність; свобода думки, совісті та віросповідання; свобода мирних зібрань; свобода об’єднань; право власності; право на гідний рівень життя; право на освіту; протидія дискримінації; права жінок; права дітей; права людей з інвалідністю; права осіб із проблемами психічного здоров’я; право на участь в управлінні державними справами та багато інших.
Війна в Україні кардинально змінила сприйняття права громадян на приватність. З одного боку, збільшилася увага до власної приватності: захисту своїх пристроїв, власного права на зображення, конфіденційності кореспонденції та в цілому ідентичності кожної особи. Водночас правовий режим воєнного стану передбачає можливість обмежень і для приватності. Це потрібно для ідентифікації окупаційних сил, полегшення укладення правочинів, спрощення доступу до документів тощо.
Так, Верховна Рада України прийняла зміни до Кримінального кодексу України, розширивши можливості для правоохоронців щодо доступу до девайсів, а також до великого обсягу персональних даних громадян. Окрім того, під час воєнного стану особливої актуальності набуває питання приватності військовополонених, адже неодноразово поставало питання їх неправомірного висвітлення у медіа.
Україна після повномасштабного російського вторгнення офіційно повідомила про відступ від зобов’язань за Європейською конвенцією прав людини та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.
Зокрема, це надає державі повноваження встановити додаткові обов’язки щодо військової служби, обмеження щодо права на приватність, свободу релігії та вираження поглядів, права на мирні зібрання, права на ефективні засоби правового захисту, права власності, права на освіту та свободу пересувань. Тому Україна тимчасово не виконуватиме деякі зобов’язання, і це не становитиме порушення міжнародних договорів.
Відступ від зобов’язань, відповідно до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), належить до дискреції держави. Проте як зазначалося в Ireland v the United Kingdom заходи, вжиті державою, мають бути обґрунтованими й необхідними в конкретній ситуації. Також держава має оцінити чи звичайні закони (окрім застосовних лише в періоди надзвичайного чи воєнного стану) здатні захистити легітимний інтерес (Lawless v Ireland (no 3), §36). Якщо такі закони є достатніми, додаткові обмеження будуть порушувати права і суперечитимуть міжнародним зобов’язанням. Ба більше, доцільність заходів має бути обґрунтованою в кожному конкретному випадку – недостатньо дати загальне пояснення для обмежень, варто ще й аргументувати їх необхідність та пропорційність в індивідуальних справах (Alparslan Altan v Turkey, §146).
Тому в Україні тривалість відступу від зобов’язань встановлено до закінчення правового режиму воєнного стану. Рішення України щодо застосування конкретних обмежень матиме значення, якщо під час або після закінчення війни громадяни оскаржуватимуть дії влади у Європейському суді з прав людини.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
