Законодавство більшості іноземних держав передбачає звільнення від покарання осіб, які вчинили злочин у стані неосудності, і застосовує до них заходи безпеки, що зводяться до примусового лікування у відповідних медичних закладах. Як зазначає Н.В. Щедрін, інститут заходів безпеки на сьогоднішній день визнаний та закріплений усіма законодавчими системами і займає у них міцні позиції [1, с. 24].
Порівнюючи кримінальні та кримінально-процесуальні норми вітчизняного законодавства і законодавства інших країн щодо провадження у справах неосудних та обмежено осудних осіб, можна встановити деякі загальні правові аспекти. Так, наприклад, метою заходів, що застосовуються до душевнохворих осіб є забезпечення безпеки суспільства від протиправних діянь, які вчиняють дані особи, а також їхнє лікування.
Проте за законодавством Данії психічна хвороба ще не є підставою, яка звільняє особу від відповідальності. У судовому порядку потрібно встановити, що така особа внаслідок психічної хвороби є неосудною, однак що саме слід розуміти під неосудністю закон не вказує. Тому суди під час розгляду таких справ можуть винести рішення про осудність особи (незважаючи на те, що у справі є висновок лікарів-психіатрів про наявність психічної хвороби) зазначаючи у ньому, що причинний зв'язок між хворобою і діями не дає підстав виключати осудність особи.
Відповідно до кримінального законодавства Великобританії, до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння і визнані неосудними за правилами Макнатена, рішенням суду застосовуються заходи безпеки, які зводяться до інтернування таких осіб у спеціалізовані психіатричні заклади. Варто підкреслити, що направлення особи у такий медичний заклад може бути прийняте як до відкриття основного судового провадження – рішенням присяжних засідателів про неможливість особи брати участь у процесі, якщо цьому перешкоджає її стан здоров’я, – так і під час судового провадження на підставі судового рішення “невинуватий через неосудність” [2, с. 80].
Згідно з кримінально-процесуальним законодавством Польщі суд може застосувати заходи безпеки до неосудних осіб поміщуючи їх у відповідний медичний заклад закритого типу, коли потрібно попередити вчинення особою нового суспільно небезпечного діяння, яке пов’язане з її психічним захворюванням або розумовою відсталістю. Однак особа поміщується у відповідний психіатричний заклад, якщо вона, знаходячись у стані неосудності вчинила, суспільно небезпечне діяння, що становить значну суспільну небезпеку, та якщо є велика ймовірність вчинення нею нового протиправного діяння [3, с. 275–276].
Особливістю заходів безпеки, які застосовуються до психічнохворих осіб у США є те, що вони по-різному закріплені в законодавстві кожного штату. Напри¬клад згідно з законодавством штату Меріленд такі заходи мають назву “ізоляція дефектних правопорушників”. Як правило, кримінальні кодекси штатів не містять норм, які регулюють даний правовий інститут. Його практичне застосування здійснюється за допомогою прийнятих законів, які визначають становище психічнохворих осіб. Законодавством згадуваного штату встановлено, що “дефектним правопорушником” вважається особа, яка своєю антисоціальною та протиправною поведінкою підтверджує схильність до вчинення кримінально караних діянь, а також особа, у якої встановлено розумові відхилення або емоційну неврівноваженість, оскільки це свідчить про реальну загрозу для суспільства та необхідність ізоляції психічнохворого до відповідної установи [4, с. 196].
У законодавстві Китайської Народної Республіки відсутні примусові заходи, які застосовуються до психічнохворих осіб, що вчинили злочини. Проте законодавець зобов’язує членів сім’ї та опікунів психічнохворої особи здійснювати контроль за діяльністю таких осіб та забезпечити їхнє лікування.
У кримінальному законодавстві Японії примусові заходи щодо психічнохворих осіб непередбачені, але в законі Японії “Про психіатричну допомогу і благоустрій психічнохворих осіб”, прийнятому ще в 1950 році, закріплено право адміністративних органів направляти останніх у відповідні лікувальні заклади. Однак таке направлення може мати місце лише після встановлення наявності реальної небезпеки, що полягає у можливості завдання психічнохворою особою шкоди як собі (заподіяння тілесних ушкоджень), так і оточуючим [5, с. 503].
Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити висновок про те, що кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство перерахованих вище країн, незважаючи на відмінності у процедурі застосування судом примусових заходів медичного характеру (заходів безпеки), містить правові норми, які звільняють психічнохворих осіб від відповідальності за вчинений злочин, забезпечують їх ізоляцію від суспільства та покладають піклування про них на відповідні державні установи.
Література:
1. Щедрин Н.В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т, 1999. – 180 с.
2. Полянский Н.Н. Уголовное право и уголовный суд Англии. М.:
Юрид. лит-ра, 1969. – 480 с.
3. Малиновский, А.А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. – М.: Международные отношения, 2002. – 376 с.
4. Нерсесян А.А. Вопросы наказуемости в уголовном праве ФРГ и США. – М.: Наука, 1992. – 244 с.
5. Уголовное право зарубежных стран. Общая часть / Под ред. И.Д.Козочкина. – М.: Институт международного права и экономики имени А.С.Грибоедова, 2001. – 576 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter