У сучасному світі спостерігається тенденція виявлення нових недоліків моделей представницької демократії різних країн, серед цих проблем, я дотримуюся думки, що найсуттєвішими є фактична відсутність народовладдя в проміжку між виборами, а також “слабка легітимація влади внаслідок майже повного відчуження від неї громадян” [1, с.106]. Також в Україні змінилося законодавство про референдуми, за яким кількість предметів для всеукраїнського опитування збільшилася, що вказує на можливість збільшення ролі прямої демократії, відповідно виникає необхідність вивчення досвіду використання її засобів та механізмів в інших країнах. Тому актуальним є поглиблене вивчення можливостей прямої демократії й подальшого застосування деяких її засобів на основі цих знань і багатьох інших факторів.
На мою думку, в наш час найбільш досконалу модель прямої демократії має Швейцарія, тому у своїй роботі я буду орієнтуватися на особливості системи врядування саме цієї держави.
Швейцарська Конфедерація – це держава центральної Європи зі столицею у місті Берн. Історично так склалося, що громадяни цієї країни не мають єдиної державної мови. Найрозповсюдженішою мовою є німецька, за нею йде французька, потім італійська і ретероманська, саме ці мови і є офіційними у Швейцарії. Відповідно я прослідковую співіснування різних груп населення протягом всієї історії цієї держави, таким чином основними принципами конституції Швейцарії є федералізм та демократія. Швейцарська Конфедерація – це федеративна держава, яка складається з 20 кантонів і 6 напівкантонів, кожен з яких має власну конституцію та закони.
Основа швейцарського державного управління заснована на прямій демократії, а також принципі нейтралітету. У цій роботі я звертаю увагу саме на першому. І вважаю, що пряма демократія – це “здійснення влади через безпосереднє волевиявлення народу, певної соціальної групи“ [2].
Насправді в деякій літературі швейцарську модель ще називають “напівпрямою демократією”, і, на мою думку, це правильно, адже їй притаманне чітке розмежування компетенцій і механізмів прямої і представницької демократій. Я вважаю, що основні механізми швейцарської моделі прямої демократії – референдум і народна ініціатива.
Референдум у Швейцарській Конфедерації можна провести на федеральному, кантональному та муніципальному рівнях. Своєю чергою, федеральний референдум у країні може бути обов’язковим і факультативним. “З 1848 року у Швейцарії було проведено більше ніж 600 референдумів“ [3, с.49], відповідно це говорить мені про зрілість швейцарського електорату, а також їх активну громадянську позицію. Я вбачаю в цьому заслугу моделі прямої демократії Швейцарської Конфедерації. Щодо референдумів на рівні кантонів, то вони проводяться з різного роду питань, таких як, наприклад: “фінанси, планування, управління, становище кантону стосовно федерації тощо” [4, с.48].
Народна ініціатива у Швейцарії почала з’являтися ще два століття тому. На федеральному рівні вперше вона встановлена щодо перегляду Конституції, потім була допущена щодо внесення поправок до Основного закону. Громадяни Швейцарської Конфедерації можуть через парламент передати свій готовий проєкт конституції на голосування або проєкт часткової її зміни (на вимогу 100 тисяч виборців), а парламент може висунути на голосування свій контрпроєкт. Я вбачаю в цьому народовладдя – один з основних принципів демократії, громадяни можуть самі створювати свій Основний закон. У такий спосіб пряма демократія породжує владу народу.
Було зазначено, що я вважаю правильним твердження, що Швейцарська Конфедерація є “напівпрямою демократією” – поєднання прямої й представницької демократій, адже у цій державі є парламент – Федеральні збори, які складаються з двох палат – Національної ради та Ради кантонів, а також є уряд – Федеральна рада, і федеральний президент. Бундесрат обирається Федеральними зборами. Усі члени уряду почергово займають пости президента та віцепрезидента. Президентський строк складає 1 рік. Проти Федеральної ради не передбачена процедура висловлення вотуму недовіри. І тут я прослідковую незалежність законодавчої та виконавчої влади один від одного.
Отже, варто виокремити найсуттєвіші переваги прямої демократії, а точніше швейцарської моделі “напівпрямої демократії”, яку я вважаю найдосконалішою варіацією прямої демократії в наш час:
• чітке розмежування компетенцій і механізмів прямої та представницької демократій;
• за допомогою референдуму громадяни можуть відхилити заходи, які прийняли їх “представники”;
• “формується дієздатна урядова система, в якій три органи – уряд, парламент та громадяни – взаємодіють один з одним”[4, с.10];
• “механізми швейцарської моделі “напівпрямої демократії“ змушують уряд шукати компромісів щодо дуже складних питань, адже якщо щось не буде враховано, то це може потрапити на широке обговорення громадськості і як наслідок – на референдум”[4, с.48];
• “обмеження і контроль представників влади дають змогу виборцям дивитися на чиновників не як на “панів”, а як на “слуг народу””[5, с.53];
Я дотримуюся думки, що представницька демократія зараз переживає кризу, і на даному етапі вважаю за потрібне поглиблене вивчення можливостей, засобів та методів прямої демократії на фоні змін українського законодавства про референдуми.
Література:
1) Теория государства и права : учебник и практикум для академического бакалавриата / В. Н. Протасов. — М. : Издательство Юрайт, 2015. — 487 с. — Серия : Бакалавр. Академический курс. – с. 106.
2) Пряма демократія. (З практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції)./ Електронний ресурс. Режим доступу: https://ips.ligazakon.net/document/TS001637
3) RUIZ VIEYTEZ E.J. La democracia directa como alternativa a la democracia representativa: Аlgunas lecciones desde la experiencia suiza // R.V.A.P. (Revista Vasca Administración Pública). – Bilbao, 2017. – N 108. – P. 153–180. – с. 49.
4) Система державного управління Швейцарської Конфедерації: досвід для України / уклад. Л. В. Примаченко ; за заг ред. Ю. В. Ковбасюка, С. В. Загороднюка. – К. : НАДУ 2011. – 56 с. – с. 10, 48.
5) Соломонова С.А. Особенности прямой демократии в Швейцарии / С.А. Соломонова // Правоприменение. – 2020. – Т. 4, No 1. – С. 49–55. – DOI: 10.24147/2542-1514.2020.4(1).49-55. – с. 53.
________________
Науковий керівник: Севрюков Денис Георгійович, доктор юридичних наук, професор кафедри теорії права та держави
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
