Права людини є ключовою проблемою як національного, так і міжнародного правового регулювання у більшості країн світу. Сталою тенденцією є формування міжнародних стандартів прав людини, яким має відповідати сучасна правова демократична держава. Однією з актуальних частин аналізованої проблематики є розвиток правового регулювання статусу біженців у міжнародному праві як особливо вразливої категорії осіб. Більшість вчений стверджують, що міжнародне право біженців вже сформувалось як відокремлена галузь міжнародного права, хоча нещодавно являло собою лише інститут міжнародного права людини [1].
Важливу роль у врегулюванні міжнародно-правового статусу біженців мають сформовані принципи даної галузі права, які відображають відповідні напрямки необхідного правового регулювання в яких мають рухатись конкретні держави приймаючи національні норми щодо правового статуту біженців. Традиційно всі зазначені принципи виходять з двох категорії прав людини, а саме природніх прав та прав сформованих державою для реалізації специфічних потреб вказаної категорії осіб [2].
Необхідність правового врегулювання правового статуту аналізованої категорії осіб вперше виникла після закінчення Другої світової війни. І в результаті вказана проблема була вирішена у конвенції Організації Об’єднаних Націй «Про статус біженців» від 1951 року. Нормами зазначеного документу зокрема врегульовано поняття «біженець». Правові норми вказаного міжнародно-правового документу є своєрідними орієнтирами для держав щодо формування стандартів прав біженців і більшість держав світу адаптували свої національні законодавства до вимог вказаної конвенції [3].
У науковій літературі часто підкреслюють, що особливістю конвенції «Про правовий статус біженців» є те, що даний документ вперше використав індивідуальний підхід до особи «біженця», а не до узагальненої групи осіб, які уникають небезпеки чи переслідування [4].
Положення вище цитованої конвенції було більш детально деталізовано у відповідному протоколі, який прийнято у 1966 році, оскільки початковий зміст конвенції поширював свою дію лише на біженців у часовому плані до 01.01.1951. Україна приєдналась до конвенції Організації Об’єднаних Націй «Про правовий статус біженців» 1951 року у 2002 році.
Крім того, міжнародно-правовий статус біженців врегульований такими міжнародними документами як:
- конвенцією «Про захист цивільного населення під час війни» від 1949 року;
- угодою «Про скасування віз для біженців» від 1959 року;
- конвенцією «Про статус апатридів» від 1954 року;
- декларацією Організації Об’єднаних Націй «Про територіальний притулок» від 1967 року;
- відповідним протоколом до Женевських конвенцій від 1949 року;
- та іншими міжнародно-правовими документами [5].
Висновок. Комплекс міжнародно-правових норм, що врегульовують правовий статус біженців є досить специфічним, а його місце в системі міжнародного права дискусійним. На мою думку, зазначений комплекс міжнародно-правових норм складає окрему галузь міжнародного права – міжнародне право біженців. Що ж до ефективності правового регулювання правового статусу біженців у міжнародному праві, то варто зауважити на розкиданості відповідних норм у різних міжнародно-правових документах, що не забезпечує комплексного регулюючого впливу, а тому актуальним стає питання прийняття нового одного міжнародно-правового документу, який комплексно б врегульовав правовий статус біженців.
Література:
1. О. Поєдинок. Інститут міжнародно-правового захисту прав біженців: місце у системі міжнародного права, сучасний стан і перспективи розвитку. Альманах міжнародного права. 2019. № 3. С. 251 – 256.
2. О. Мельничук. Міжнародно-правові аспекти міграційної кризи. Актуальні проблеми правознавства. 2016. № 1. С. 61 – 64.
3. В. Чуєнко. Принципи міжнародно-правового статусу біженців. Право і інновації. 2018. № 2. С. 111 – 118.
4. В. Іванова, О. Сіваш. Регламентація статусу біженців на міжнародному, регіональному й національному рівнях. Юридичний науковий електронний журнал. 2019. № 6. С. 419 – 421.
5. І. Сорока. Права та обов’язки шукачів притулку в міжнародному праві. Науковий вісник публічного і приватного права. 2019. № 2. С. 219 – 222.
______________________________
Науковий керівник: Невара Лілія Міхайлівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного, цивільного та комерційного права Державного торговельно-економічного університету
|