Розвиток світового співтовариства завжди передбачає становлення до дітей, як категорії, що в майбутньому будуть підтримувати той рівень цивілізації та ті відносини, що склалися в суспільстві. На сьогодення так склалося, що існують значні розходження в плані доступу до реалізації власних майнових та немайнових прав дітей й можливостей впливати на них.
Протягом останніх десятиліть в багатьох країнах значно зросла державних інститутів, що займаються проблемами захисту прав дітей. Деякі з них розглядають питання, пов’язані з визначенням майнового статусу дітей та реалізацією права на участь у немайнових відносинах тощо. Цьому великою мірою сприяла зміна правового статусу дітей і, в першу чергу, на міжнародному рівні.
Рівень розвитку держави та суспільства може оцінюватися за різними критеріями, але одним з найбільш універсальних являється забезпечення рівних можливостей для участі в процесі прийняття рішень для захисту прав дітей, в тому числі майнових та немайнових. Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність по наданню їм реального, невід’ємного і непорушного характеру передбачає створення умов, за яких реалізація прав і свобод особи є безперешкодною і максимально ефективною [54, с. 216.]. Такі умови для всебічної і повної реалізації людиною своїх прав в будь-яких сферах приватного і публічного життя повинна створити держава і суспільство загалом.
Тенденція щодо поліпшення становища дітей більше характерна для країн Північної Європи і Канади. Більшість спеціалістів що вивчають питання захисту прав дітей в Україні теж говорять про засади змін в загальній системі захисту прав людини і без сумніву такої категорії як діти. На нашу думку, це найбільш прийнятний і правильний шлях для захисту прав і свобод людини.
В основі будь-якого юридичного механізму захисту прав дітей лежить правова база, в якій і закріплюються юридичні засоби забезпечення прав і свобод дитини, в тому числі одних з основних прав майнових та немайнових. На думку професора Копиленка О.Л., в ідеалі система нормативно-правових актів з питань захисту прав та свобод дитини,включаючи її матеріальні та нематеріальні права, які приймає вищий законодавчий орган – Верховна Рада України, повинна складатися з трьох основних блоків: 1) міжнародні договори та конвенції, ратифіковані Верховною Радою України; 2) спеціальне законодавство; 3) галузеві закони [122, С.20].
Держави, які ратифікували всі основні міжнародні угоди у сфері прав дитини, закріпили принцип поваги до неповнолітніх осіб в своїх конституціях, а також законах. Як правило, в законах закріплені загальні положення щодо захисту прав дитини можливостей поєднання життя неповнолітнього в суспільному середовищу, забезпечення рівних можливостей в отриманні освіти не залежно від матеріального статку, тощо. В деяких країнах прийняті спеціальні закони про забезпечення прав дітей та рівних можливостей щодо реалізації власних прав у суспільстві: Наприклад, у Великій Британії 1989 році спеціальний кодифікований акт про права дитини, в Канаді в 1986 році був прийнятий Закон про справедливу освіту, який стосується не лише навчальних закладів, але й провідних корпорацій, так і бізнесу, щодо стимулювання освітньої діяльності, як напряму, що регулюється на федеральному рівні; у Швеції вже понад двадцять років діє Закон про рівні можливості у сфері зайнятості; Закон про рівність у Фінляндії зобов’язує працедавця проводити роботу із забезпечення та надання молоді робочих місць .
Специфікою законодавства у сфері захисту прав дітей серед країн Європейського Союзу є включення до нормативно-правих актів положень про службу омбудсмена з питань захисту прав неповнолітніх, яка є незалежним урядовим органом. До завдань омбудсмена входить надання інформації щодо стану прав дітей, розгляд скарг осіб, що вважають себе потерпілими від дискримінації. Служба омбудсмена публікує різного роду бюлетені і річні звіти, у яких докладно розглядаються конкретні випадки дискримінації прав дітей. Такий метод роботи сприяє підвищенню правового захисту прав дитини.
Слід підкреслити, що у Швеції омбудсмен має право захищати розглянуту ним скаргу в суді. У Норвегії і Фінляндії омбудсмен щорічно розглядає і виносить рішення стосовно 200-300 скарг, не враховуючи відповідей на телефонні дзвінки. Основна мета запровадження посади омбудсмена – створення органу, більш доступного, ніж суд, для громадян, що зазнали дискримінації і потребують допомоги [168, С. 122].
Обов’язковим елементом правової бази у сфері реалізації прав дітей є програми та національні плани дій, які являють собою зобов'язання, що їх бере на себе уряд, з метою забезпечення захисту прав дитини. У деяких країнах існують особливі регіональні плани дій. Неурядові організації, що здійснюють свою діяльність у галузі рівності, часто беруть участь у реалізації цього плану. Слід зазначити, що більшістю держав-членів Ради Європи розроблено плани дій із забезпечення захисту прав дитини як окремої категорії людської спільноти.
Так, у Бельгії перший національний план дій із застосування Конвенції про права дитини у 1990 році. У ньому передбачалися заходи, що зачіпали усі сфери, розглянуті в Конвенції щодо впровадження норм в життя. У Данії урядові плани дій були представлені на розгляд парламенту ще в 1989 році, після прийняття Конвенції на Генеральній асамблей ООН. У 1994 році угорський уряд прийняв резолюцію про застосування положень Конвенції про прав дитини у власній діяльності та платформу дій. Національна програма дій була спрямована на: утвердження прав дитини, здійснення заходів щодо забезпечення таких прав у перехідний період та усунення основних труднощів, що виникають на шляху даного виду діяльності зниження, дискримінуючих факторів у галузі освіти й навчання як форма забезпечення немайнових прав дитини [8, C.119].
Як бачимо, законодавство у сфері прав дітей характеризується певною специфікою, обумовленою міжнародно-правовими нормами. Більшість країн світу почали формувати його після 1989 року, враховуючи положення конвенції про права дитини. На нашу думку, найбільш досконалим і реально діючим є те законодавство, в якому враховано комплексний підхід реалізації міжнародних стандартів у сфері прав дітей, де враховані такі аспекти як розвиток дитини матеріальне її забезпечення, тобто матеріальні її права та розвиток освітній і духовний, що відноситься до нематеріальних прав дитини.
Прикладом комплексного підходу до формування правової бази у сфері захисту прав дітей є країни Скандинавського півострову.
Нині можна говорити про те, що в Україні почало формуватися спеціальне законодавство з питань захисту прав дитини. Розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципів забезпечення прав дітей та реалізації ними власних можливостей. Тобто відповідні галузеві закони теж повинні враховувати всі права та свободи, які визначені Конвенцією про права дитини.
Як одну з організаційних гарантій забезпечення виконання положень стратегії можна запропонувати заходи, направлені на інформування суспільства щодо фактів порушення майнових та немайнових прав дітей та шляхів їх подолання, а саме: запровадити репортажі, тематичні ток-шоу, освітні програми, які висвітлювали б стан дотримання і реалізації прав, в редакціях друкованих засобів інформації, на телебаченні, на радіо ввести посаду консультанта або експерта з прав людини; законодавчо, організаційно і фінансово забезпечити взаємодію центральних і місцевих органів влади, а також місцевого самоврядування в інформаційній сфері щодо пропаганди захисту прав дитини тощо.
При розробленні стратегії варто врахувати досвід Канади у цій сфері, адже Канада є лідером у міжнародній співпраці. Починаючи з 1976 року в цій країні на державному рівні почали формуватися механізми.
Таким чином, кожен з напрямків національної стратегії повинен бути деталізований і конкретизований у вигляді чіткого плану дій в строго визначені терміни, а його реалізація забезпечена шляхом фінансування з державних місцевих бюджетів, а також за рахунок коштів бізнесових структур.
Прийняття національної стратегії поліпшення один із шляхів забезпечення виконання Конвенції Доказом цьому є досвід розвинених країн у розробці та реалізації програм такого рівня.
Література:
1. Энтин М. Л. Международные гарантии прав человека: опыт Совета Европы. Москва : Изд-во МНИМП, 1997. 296 с.
2. Вопрос о нарушении прав человека и основных свобод, включая политику расовой дискриминации и сегрегации и апартеида во всех странах, особенно в колониальных и других зависимых странах и территориях / Резолюция Экономического и социального совета ООН (1235 (XLII), 6 July 1967). URL:
http://daccess-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/GEN/NR0/523/42/IMG/NR052342.pdf (дата звернення: 02.12.2022).
Abridged report of the 51st meeting (Strasbourg, 27 February – 2 March 2001) / Steering Committee for Human Rights (CDDH). Ministers' Deputies Decisions (752nd meeting, 16 May 2001). – CM/Del/Dec(2001)752 (8 May 2001) URL: https://wcd.coe.int/com.instranet.InstraServlet?command=com.instranet.CmdBlobGet&InstranetImage=529279&SecMode= 1&DocId=193464&Usage=2 (дата звернення: 02.12.2022).
3. Гусейнов Л. Г. Международные обязательства государств в области прав человека. Баку, 1998. 188 c.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
