Загальні принципи проваджень за участю неповнолітніх визначаються актами міжнародного рівня. З урахуванням вимог, що містяться в них, в межах національної юрисдикції, розвивається процесуальне законодавство кожної окремої держави, яке, враховуючи пріоритет особистого та соціального благополуччя дитини, при визначенні порядку прийняття процесуальних рішень та проведення процесуальних дій передбачає певні характерні особливості на користь неповнолітнього учасника деліктного провадження.
Конвенція ООН про права дитини 1989 року зобов’язує держав-учасниць визнавати право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві. Як наголошують У. Кілкеллі та П. Бергін, ч. 3 ст. 40 зазначеної Конвенції вимагає від держав «створення законів, процедур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке достачало б її добробут і відповідало її становищу та характеру правопорушення» [1, с. 11].
За міжнародними нормами саме держава повинна забезпечувати, щоб:
1) жодна дитина не вважалася порушником кримінального законодавства, не була звинувачена та визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення;
2) кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство чи звинувачується в його порушенні, мала і розраховувала принаймні на такі гарантії: а) презумпція невинуватості, поки її вина не буде доведена згідно із законом; б) негайне і безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї, а у випадку необхідності, через її батьків чи законних опікунів, та одержання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці та здійсненні свого захисту; в) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом у ході справедливого слухання згідно із законом у присутності адвоката чи іншої відповідної особи і, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів; г) свобода від примусу щодо надання свідчень чи визнання вини; вивчення показань свідків звинувачення або самостійно, або за допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної участі свідків захисту та вивчення їх свідчень; д) можливість повторного розгляду вищим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом згідно із законом рішення про визнання дитини винною у скоєнні правопорушення та будь-яких вжитих у цьому зв’язку заходів; е) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє використовуваної мови чи не розмовляє нею; є) повна повага її особистого життя на всіх стадіях розгляду [2, ст. 40].
У положеннях Мінімальних стандартних правил ООН 1985 року, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінських правил») підкреслюються деякі важливі аспекти, які є суттєвими елементами здійснення справедливого та неупередженого вирішення справ з приводу протиправної поведінки дитини. Слід акцентувати увагу, що зазначені стандартні правила корелюються з визнаними міжнародно-правовими актами та спрямовані на дотримання закріплених у них основних прав та свобод людини. У Мінімальних стандартних правилах конкретно визначаються питання, які є важливими для забезпечення прав дитини, зокрема, при розгляді у суді справ неповнолітніх, а також у загальному вигляді підтверджуються найголовніші процесуальні гарантії цієї категорії учасників деліктних проваджень. До прав дітей, які повинні бути гарантовані на всіх етапах відправлення правосуддя Мінімальні стандартні правила ООН відносять: презумпцію невинуватості; право бути повідомленим про пред’явлене звинувачення; право на відмову давати свідчення; право мати адвоката; право на присутність батьків або опікуна; право на очну ставку зі свідками та їх перехресний допит; право на апеляцію до вищої інстанції (п. 7) [3].
Безперечно потребує з’ясування той факт, що у ст. 40 Конвенції ООН про права дитини мова йдеться про права тієї дитини, яка, як вважається, порушила (чи звинувачується в порушенні) саме «кримінальне законодавство». В англомовній версії цього міжнародно-правового акту дослівно звучить: «infringed the penal law» [4], – що перекладається як «порушила кримінальний закон». Під словом «пенальний» (від лат. «poena») розуміють караний, кримінально караний; той, що перебуває у невигідному становищі, під страхом покарання. З урахуванням цього, такі вчені як О. М. Литвинов, Є. С. Назимко, Т. І. Пономарьова поняття «пенальна політика» ототожнюють з «кримінальною політикою», головним завданням впливу та регулювання яких є інститут покарання [5, с. 15-20]. Раз так, чи можна вважати, що ці ж самі права та вимоги щодо їх гарантування однаково мають діяти у адміністративно-деліктному провадженні, яке виникає з приводу скоєного (чи ймовірно скоєного) дитиною адміністративного правопорушення? Видається, що відповідь на це запитання є позитивною.
У п. 2.2 (b) Пекінських правил вказано, що правопорушенням є будь-який проступок (дія чи бездіяльність), караний за законом у рамках правової системи, що діє в державі. Протиправною, винною дією чи бездіяльністю, за яку українським законодавством передбачено відповідальність є як кримінальне правопорушення (злочин чи кримінальний проступок), так і адміністративне правопорушення (проступок), на що вказує зміст відповідних норм Кримінального кодексу України (далі – КК України) та КУпАП. Як наголошують деякі науковці (наприклад, М. Ю. Веселов та Г. А. Мураховська), межа між цими видами правопорушень видається іноді надто умовною і виявляється у ступені суспільної небезпеки. Об’єктивно деякі делікти цілком ідентичні й відрізняються лише спричиненими наслідками або вагою такого елементу, як предмет правопорушення [6, с. 21]. В першу чергу, на це звертає увагу сам законодавець. Суспільна небезпека є обов’язковою ознакою кримінально караного діяння (ст. 11 КК України). У свою чергу адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені КУпАП, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності (ст. 9 КУпАП). Крім того, О. Л. Чернецький акцентує увага на тому, що «адміністративна відповідальність, як інститут адміністративного права, притаманний цій галузі права існує лише у країнах Східної Європи. Законодавство країн Заходу під адміністративною відповідальністю передбачає дещо інші відносини ніж законодавство нашої країни. У західних країнах відповідальність по адміністративному праву є відповідальністю органів державного управління перед громадянами. За законодавством країн Заходу, аналогічні діяння охоплюються поняттям кримінального правопорушення, в якому виділяються проступки, що не тягнуть за собою певних наслідків, скажімо, судимості» [7, с. 10].
Завершальне слово у вирішенні цього питання слід зробити, посилаючись на всі ті ж Мінімальні стандартні правила, у п. 3.1 яких йдеться про розширення їх сфери застосування, а саме зазначено, що: «відповідні положення Правил застосовуються не лише до неповнолітніх правопорушників, а й до неповнолітніх, які можуть бути притягнуті до відповідальності за будь-який конкретний вчинок, який не карається у разі скоєння дорослим» [3].
Таким чином, необхідно казати, що закріплені на міжнародно-правовому рівні права дитини, яка притягається до юридичної відповідальності мають бути відображені у національному законодавстві та забезпеченні державою у відповідних провадженнях не залежно від суспільної небезпеки, а отже, й виду делікту.
Література:
1. Kilkelly U., Bergin P. Advancing Children's Rights in Detention: A Model for International Reform. Policy Press, 2021. 224 р.
2. Конвенція про права дитини: Міжнародний документ ООН від 20.11.1989 р. Редакція від 20.11.2014. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_021#Text
3. Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»): Міжнародний документ ООН від 29.11.1985 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_211#Text
4. United Nations. (1989). Convention on the Rights of the Child. Adopted by General Assembly resolution 44/25 of 20 Nov. 1989. Website of the Office of the High Commissioner for Human Rights. URL: https://www.ohchr.org/en/professionalinterest/pages/crc.aspx.
5. Становлення та розвиток ювенальної пенальної політики Республіки Польща (кримінально-правове дослідження) : монографія / О. М. Литвинов, Є. С. Назимко, Т. І. Пономарьова; за заг. ред. О. М. Литвинова. К. : ВД «Дакор», 2015. 128 с.
6. Веселов М. Ю., Мураховська Г. А. Сучасні проблеми статистичного аналізу ювенальних правопорушень в Україні. Recht der Osteuropäischen Staaten. 2019. № 1. С. 19-23.
7. Чернецький О. Л. Правове регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Харківський нац. ун-т внутр. справ. Х., 2008. 22 с.
____________________
Науковий керівник: Співак Марина Вікторівна, доктор політичних наук, професор, доцент кафедри публічного управління та адміністрування Національної академії внутрішніх справ
|