Міжнародне право регулює відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. Одним із основних джерел міжнародного права є звичай, який формує основу для багатьох міжнародних норм і стандартів. В сучасному міжнародному праві звичай залишається важливим джерелом міжнародного права, особливо у сферах, де відсутні міжнародні договори. У світі, що постійно змінюється, звичай надає гнучкість і адаптивність міжнародному праву.
Міжнародно-правовий звичай – це сформоване в практиці неписане правило поведінки, за яким суб’єкти міжнародного права визнають юридично обов’язкову силу. У формуванні звичаю виділяються два елементи: об’єктивний – співпадаюча практика держав і суб’єктивний – визнання суб’єктами міжнародного права за правилом, сформованим в результаті такої практики, юридично обов’язкової сили (opinio juris sive necessitatis) [1, с. 72].
У контексті міжнародного права звичай виступає як правова норма, що виникла в результаті тривалої і повторюваної практики держав, які вважають таку практику юридично обов’язковою. Це правила, які виникли в результаті тривалої взаємодії між державами.
Саме під міжнародно-правовим звичаєм слід розуміти поведінку суб'єктів міжнародного права, яка встановлюється шляхом її тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. Міжнародний звичай у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН визначений як «доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми» [2]. Міжнародний звичай формується протягом тривалого часу на основі регулярного і одноманітного застосування певних норм поведінки державами, які вважають ці норми обов'язковими.
Також існує важливе розмежування між міжнародним звичаєм та іншими джерелами міжнародного права, зокрема договорами. Звичай не має чіткої письмової форми, як це притаманне, наприклад, міжнародним договорам, і він не є результатом певних переговорів між державами. Його становлення базується на фактичній поведінці держав у різних ситуаціях, що відображає волю міжнародного співтовариства.
Загалом міжнародні договори та міжнародний звичай звісно є взаємопов'язаними джерелами міжнародного права. Договори часто відображають норми, що вже утвердилися в міжнародній практиці. Проте, незважаючи на цей тісний зв'язок, міжнародний звичай існує як самостійне джерело права. Твердження про пріоритет міжнародних договорів над міжнародним звичаєм є спірним. Практика міжнародних судів свідчить про рівнозначне застосування обох джерел. Більш того, міжнародний звичай, завдяки своїй гнучкості, здатний швидше адаптуватися до змін у міжнародних відносинах. На відміну від договорів, міжнародний звичай має універсальний характер і поширюється на всіх суб'єктів міжнародного права.
Звісно у зв'язку з неписаною формою звичаю виникає питання його відмінності від усних міжнародних договорів, адже вони мають певну подібність у методі створення й у формі вираження. Проте в міжнародній практиці усні договори виконують допоміжні функції, тобто не вирішують принципові питання міжнародної політики, і кількість учасників таких договорів обмежена [3, с. 164].
Тому, як висновок, можна сказати, що міжнародний звичай – це особливий вид правового звичаю, що характеризується специфічним суб'єктним складом, сферою дії та порядком формування. Він відрізняється від внутрішньодержавного звичаю саме через міжнародний характер відносин, які він регулює. Звичай є одним з найдавніших і найстабільніших джерел міжнародного права, який продовжує активно використовуватися для врегулювання різноманітних питань міжнародних відносин, особливо в тих сферах, де міжнародні договори не є достатньо ефективними.
Література:
1. Гончар Л. В. Міжнародно-правовий звичай як джерело міжнародного права. Міжнародні читання з міжнародного права пам’яті професора П. Є. Казанського : матер. третьої міжнар. наук. конф. (м. Одеса, 2-3 листопада 2012 р.) / відп. за випуск М. І. Пашковський ; НУ «ОЮА». Одеса : Фенікс, 2012. С. 71-74.
2. Статут ООН. Видано Департаментом громадської інформації ООН Київ. Україна. 2008. URL: http://www.un.org
3. Щокін Ю. В. Міжнародно-правовий звичай крізь призму теорії «мовчазної» угоди. Вісн. Акад. прав. наук України. 2006. № 3 (46). C. 162-165.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
