Цілісне, об’єктивне відтворення діяльності Української Головної Визвольної Ради (далі – УГВР) та її ролі у ґенезі українського визвольного руху вимагає системного аналізу, міждисциплінарного підходу, використання новітнього методологічного інструментарію.
Спостерігається певна активізація досліджень з теми УГВР перед кожною черговою ювілейною датою, проте в українській історіографії відсутня окрема наукова розвідка, в якій би комплексно було проаналізовано напрацювання вітчизняних науковців. З-поміж дослідників УГВР, слід назвати науковців: І. Бойка, В. В’ятровича, Ю. Киричука, В. Мороза, І. Патриляка, О. Панченка, А. Русначенка, Б. Тищика, І. Терлюка, Я. Тимчишина, В. Ухача.
Метою наукової розвідки є сучасний історіографічний дискурс історико-правового аналізу документів першого Великого Збору УГВР та їх значення для подальшого розгортання українського визвольного руху кін. 30 – сер 50-х рр. XX ст.
Є підстави стверджувати, що у сучасній українській історіографії більшість вчених суголосні у місці проведення першого Великого Збору УГВР – сіл Сприня та Недільна Самбірського повіту Дрогобицької області (тепер Львівської області) [3]. Із запланованих 30 делегатів, змогли прибути лише 21 делегат [9]. Інші історики вказують на 20 осіб [6, с. 78].
Науковці цілком обґрунтовано вказують на демократизм, визнання рівноправності всіх громадян, верховенство права, прагнення формувати систему державного правління на демократичних засадах розподілу влади на три гілки [2, c. 152], що лягли в основу прийнятих програмних документів («Тимчасовий устрій», «Платформа», «Універсал») УГВР. В останні 10-15 років помітне зростання уваги як істориків, так й істориків права до оцінки програмових положень «верховного органу українського народу в його революційно-визвольній боротьбі…» [5, c. 60], ролі УГВР в українському національному державотворенні. Системний аналіз наукового доробку вчених, що досліджували це питання, дозволяє зробити ряд узагальнень: по-перше, керівництво воюючої України ще на етапі боротьби за незалежність взяло в основу розбудови системи державного управління один з базових принципів демократії – поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову [2, c. 152], що незважаючи на воєнні умови, було рішучим кроком відмови від елементів авторитаризму і розкривало базові засади майбутнього державно-правового устрою незалежної України [1]; по-друге, «ідеологія УГВР стала результатом синтезу всіх українських політичних рефлексій» [1], об’єднання розрізнених політичних партій та організацій, що стояли на платформі незалежності України; по-третє, правова база створена УГВР являла якісно новий, вищий етап розвитку українського визвольного руху, що увібрав здобутки і досягнення попередніх етапів. «Тимчасовий устрій», «Платформа», «Універсал» УГВР стали «етапними явищами формування і розвитку концепції української національної держави» [1]; по-четверте, «програмові документи УГВР декларували принципи демократичного формування влади; відмови визвольного руху від монопольного диктату ідейних доктрин однієї політичної партії чи групи всьому суспільству, застосування всенародного волевиявлення при виборі форм державного правління, перехід до демократичного формування влади…» [3, c. 332]. За твердженням А. Боляновського визначилася нова стратегія, суть якої полягала в тому, щоб сконцентрувати під контролем УГВР більшість території України, щоб за сприятливих обставин Україна трансформувалася в «повстанську республіку» [3, c. 332]; по-п’яте, із затвердженням програмових документів УГВР, «УПА як реальний збройний важіль влади тепер була вже юридично підпорядкована УГВР та уряду», а «політика надпартійності була цілком реальною» [3, c. 152].
В. Мороз, Д. Саламін проаналізували практичну діяльність УГВР, слушно зауважуючи, що в умовах радянської дійсності ця робота зводилась здебільшого до представницьких функцій [11, c. 13]. По-перше, однією з наймасштабніших акцій українського визвольного руху під егідою УГВР став бойкот т. зв. виборів до Верховної Ради СРСР (10.02.1946 р.) та УРСР (9.02.1947 р.) [7, c. 102]; по-друге, під керівництвом «революційного парламенту» [10, c. 312] та уряду, було зорганізовано пропагандистські заходи спрямовані на захист Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ); боротьбу з процесами другої радянізації, зокрема з колективізацією; по-третє, зусиллями щодо необхідності консолідації українців як у краю так і на еміграції (відозви «До українського народу під московсько-більшовицькою окупацією», листопад 1946 р., «Звернення воюючої України до всієї української еміграції», жовтень 1949 р. та ін.) [7, c. 102]; по-четверте, акцією допомоги голодуючим українцям Наддніпрянщини в 1946-1947 роках. Під егідою УГВР самостійницьке підпілля відзначало п’яті та десяті роковини утворення УПА [7, c. 103].
Отже, «створення УГВР відкривало новий етап у розвитку й укладі сил організованого українського визвольного руху того часу, створило в ньому нову ієрархічну структуру і забезпечило гармонійну співпрацю, з одного боку, провідної, але не монопольної (тут ще раз слід наголосити про вирішальний вплив ОУН(б) на створення УГВР, проте аж ніяк не диктат і монопольний вплив, принаймні до осені 1944 року – В.У.) політичної організації, тобто ОУН(б), і з другого – мілітарної загальнонаціональної формації УПА, врешті, верховного політичного центру як народної влади в умовах окупації»[4, c. 601].
Утворення УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу передбачало консолідацію всіх національно-патріотичних сил, що стояли на платформі самостійності України, та виводило УГВР на міжнародну арену як політичного чинника. І. Патриляк наголошує, що з часу створення УГВР український визвольний рух набув «нової якості», він «змінив статус поневоленої України в роки Другої світової війни із об’єкта в суб’єкт східноєвропейської геополітики» [10, c. 313]. Науковець зазначає, що створення найвищого керівного органу українського народу «підважувало в очах світового співтовариства легітимність київського «уряду» УРСР, створювало альтернативу маріонетковій владі УРСР, додаючи труднощів сталінському керівництву у переговорному процесі із західними союзниками, та стимулювало Москву створювати фіктивні наркомати при «уряді» УРСР [10, c. 313]. Правове закріплення діяльності УГВР (аналоги УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу на той час уже існували в окремих народах Європи, зокрема в Литві і Латвії – В.У.) на українських землях, убезпечило її від перетворення на емігрантську організацію [8, c. 544], зрештою революційний український парламент ніколи не відходив від ідеї соборності українських територій.
Проведений історіографічний аналіз програмових документів Української Головної Визвольної Ради дозволяє виокремити і коло проблемних питань, які потребують подальших наукових зусиль дослідників. Так, потребують детального аналізу позиції усіх українських політичний сил щодо потреби створення, діяльності УГВР; переговорного процесу з лідерами державних центрів та представниками політичних партій західноукраїнських земель міжвоєнного періоду; з’ясування причин не досягнення порозуміння ОУН(б) як ініціатора, «рушія» консолідаційних процесів з ОУН(м), лідером Поліської Січі Т. Бульбою-Боровцем. Детального вивчення потребує і діяльність ЗЧ (Закордонних частин) УГВР та т. зв. Середовища УГВР, їх діяльність у вільному світі, конфліктне тло взаємостосунків між ними.
Література:
1. Андрусяк Т. Г. Українська Головна Визвольна Рада та її роль в українському національному державотворенні (До 70-річчя утворення УГВР). URL:http://historylaw.lp.edu.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=103: 70-&catid=46:2014-05-21-12-28-04&Itemid=67.
2. Бутко С. В. Спроба формування системного управління українським національно-визвольним рухом у 1943-1944 рр. / Розумовські зустрічі: матеріали наук. - практ. конф. «Розумовські зустрічі» (28 листопада 2012 року). Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2012. С. 151-154.
3. Боляновський А. До питання про політичну стратегію українського визвольного підпілля в 1944 році. Галичина. 2008. № 14. С. 329-342.
4. Головко М. Л. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни 1939-1945 рр.: монографія. Київ: Олан, 2004. 704 с.
5. Ідзьо В. Українська Повстанська Армія - згідно свідчень німецьких та радянських архівів. Наукове видання. Львів: Видавництво університету «Львівський Ставропігіон», 2015. 200 с.
6. Каліберда Ю. Ю., Федько А. В., Федько Ю. І., Шелест І. І. Українська Головна Визвольна Рада та її роль у боротьбі українського народу за незалежність у 1940-1950 роках. URL: http:/www.rusnauka.com/10_NPE_2008/istoria/29982doc.htm.
7. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради. Визвольний шлях. 2004. Кн. 7. С. 68-106.
8. Нариси з історії дипломатії України / О. І. Геленко, Є. Є. Каменський, М. В. Кірсенко та ін. під ред. В. А. Смолія. Київ: Вид. дім «Альтернативи», 2001. 736 с.
9. Пагіря О. Створення та діяльність Української Головної Визвольної Ради, 1943-1954 рр. URL: http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=420.
10. Патриляк І. К. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960-х рр. Центр досліджень визвольного руху. Львів: Часопис, 2012. 512 с.
11. Стасюк О. Український визвольний рух середини ХХ століття в контексті українського державотворення. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2014. № 23. С. 34-38.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
