Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку вітчизняної правової науки важливе значення мають дослідження джерел права, які діяли на українських землях на всіх етапах українського державо та право творення. Одним з таких найбільш продуктивних періодів в історії був період перебування України в складі Великого князівства Литовського, оскільки після розпаду Київської держави та занепаду ГалицькоВолинського князівства суспільно-політичний розвиток українських земель надзвичайно тісно пов’язується з Великим князівством Литовським, тобто багатонаціональною феодальною державою, до складу якої входили литовські, білоруські, українські та окремі російські землі. Вивчення цього питання дозволяє простежити еволюцію правових інститутів, які вплинули на формування сучасного українського права. Спадкове право відображало соціальну структуру суспільства. Його аналіз дозволяє глибше зрозуміти, як воно впливало на соціальні відносини та розподіл багатства.
Метою наукової розвідки є простежити в порівняльному аспекті еволюцію спадкового права від першого до третього Литовського статуту.
Стан дослідження теми. Дослідженням цієї теми займалися такі науковці як Атаманова, Н. В., Ковальова С. Г., Лащенко Р. М., Ливак, М. М., та інші.
Виклад основного матеріалу. Хронологічно межі дослідження охоплюють період від 1340 р. до 1569 р., а відтак – до 1795 р., упродовж яких значна частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Для цього періоду характерне здійснення кодифікації права, що спричинили зміни у правовідносинах, у тому числі цивільних, на українських землях. Унаслідок кодифікації права були затверджені Литовські статути, які стали правовою основою регулювання цивільних правовідносин на українських землях XV-XVIII ст.
Найбільшим здобутком у процесі систематизації права Великого князівства Литовського стало укладення в XVI ст. трьох Литовських статутів. За принципами пріоритету писаних законів відбулася кодифікація литовсько-руського права (хоча в самих Литовських статутах містяться посилання на давні звичаї), єдності права (попри те, що Литовський статут не відкидав дії інших нормативно-правових актів), суверенності держави (у 1569 р. цей суверенітет було втрачено), на рівності всіх перед законом (хоча реально Литовські статути визнали неоднакову правоздатність різних суспільних груп) [4, c. 110]
Право розпоряджатись майном доволі залежало від становища людини в сім’ї, її віку, статі, стану здоров’я. Повну правоздатність мали держава, церква, монастирі та феодали. Їхні інтереси реально захищалися не лише нормами цивільного, а й кримінального права. Вони могли вільно та без обмежень розпоряджатися своїм майном, укладати всі можливі цивільноправові угоди [1, с. 435].
У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. За феодального ладу зберігалас чисельна черга спадкоємців, спадкове право мало становий характер. При успадкуванні за законом Статут 1529 р. визнавав спадкоємцями дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. Прогресивним, у порівнянні з аналогічними нормами законодавства інших країн Європи, був артикул 14 розділу IV, за яким діти від першої, другої, третьої, четвертої та інших дружин, скільки б їх не було, отримували рівні права на частку батьківського майна [3, с. 232].
Аналізуючи Статут було цікаво постежити, як він передбачав випадки, коли спадкоємці за законом втрачали право на спадщину. Так, виключалась із числа спадкоємців за законом дівчина, яка одружилася без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів одружилася з простолюдином; діти – визнані байстрюками; діти державних злочинців і деякі інші.
Розрізнялося успадкування батьківського і материнського майна. Материнське майно: як нерухоме – маєтки, так і рухоме – гроші, золото, срібло, прикраси, одяг, мідь, коні, вози, килими тощо, - порівну розподілялося поміж дітьми, як синами, так і дочками. Батьківське майно: нерухоме майно, коштовності та рухоме майно передавалось за спадком лише синам .Таким чином, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а дочкам - переважно виділявся тільки посаг. За відсутності синів, дочок та інших родичів, набуті маєтки переходили до близьких по батьківській лінії, а материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності. Разом із тим, слід зазначити, що Статут 1529 року не регламентував поняття «виморочне майно». Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено у II Литовському статуті 1566 р. [1, с. 23].
Тепер розглянемо докладніше правила успадкування, викладені у Статуті 1529 р. Вказується, що вдова, яка мала від чоловіка дорослих синів, повинна залишатися тільки при своєму віні, а сини мали бути допущені до всіх батьківських маєтків і майна, та повинні нести земську службу. Якщо ж вона не мала від чоловіка свого віна, то мала отримати у всьому рівну зі своїми дорослими дітьми частку у коштовностях та у майні, рухомому і нерухомому [3, с. 228]. Бездітна вдова, яка мала від чоловіка віно, отримувала тільки своє віно, а маєтки переходили до родичів. Якщо ж вона не мала від чоловіка вена, то залишалас на третій частці майна, поки не одружувалася, решта маєтку переходила до родичів, а ті мали нести земську службу. Закон визнавав можливість вільно розпоряджатися рухомим майном, а також купленою нерухомістю за допомогою заповіту, яка не входила до родового маєтку. Водночас не мали права заповідати неповнолітні, ченці, сини, які не були виділені, залежні люди, єретики, божевільні, ті, що тимчасово втратили розум і деякі інші особи [3, с. 23].
Багато питань, пов'язаних із спадковими правовідносинами, регулювалися нормами звичаєвого права. Закон визначав і порядок вчинення заповіту: «При укладенні заповіту на своє рухоме майно або куплений маєток має бути свідчення священика або інших свідків, або людей, які заслуговують довіру, або також «офіційного присяжного писаря» [3, с. 24].
Закон також встановлював, що «при складанні заповітів мають бути присутні свідки, які заслуговують на довіру і знаходяться поза підозрою; тому свідками не можуть бути: перш за все ті, які самі не мали права складати заповіти, а також жінки, душеприкажчики або опікуни того заповіту та ті, яким щось відписано у тому заповіті» [3, с. 240].
Таким чином, можна підсумувати що спадкове право викладене у Литовських статутах було свого роду інструментом щоб зберегти існуючу соціальну ієрархію, оскільки тісно пов’язувалося зі становою приналежністю особи. І в статті я чітко розмежувала , що шляхта як панівний стан, мала значно більше прав на спадкування аніж міщани або тим паче селяни.
Література:
1. Атаманова, Н. В. Литовські статути як історичні пам’ятки у системі вітчизняних джерел права. Науковий вісник. 2014, С. 22-24.
2. Нелін О. І. До питання спадкового права за Статутом Великого князівства Литовського 1529 року. Право і Безпека. 2005. Т. 4, № 6. С. 160-163.
3. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. Т. З. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2-х кн. Кн.1 /За ред. С. Ківалова, П. Музиченька, А.Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. 464 с.
4. Терлюк І. Я. Історія держави і права України (доновітній час): навчальний посібник. Київ, 2006. 400 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
