Розвиток сімейних відносин у період Гетьманщини, їх особливості та характеристика об’єктивно впливають на сформовані шлюбно-сімейні відносини в наш час. Особливо, якщо прослідковуються тенденції, що саме в заданий час складались основні соціальні інститути, що в подальшому вдосконалювались і набували нових рис. Також, дослідження даної теми допоможе розкрити специфіку взаємодії різних джерел права та її прояви саме в сімейних правовідносинах.
Метою наукової публікації є проаналізувати розвиток сімейних правовідносин внаслідок дослідження наукових праць дослідників про шлюбне право та інститут усиновлення.
Дану тему досліджували такі вчені: Кульчицький В. С., Сафронова І. П., Зайцев Л. О., Бойко І. Й. та ін.
Здебільшого шлюбно-сімейне право регулювалось церковними канонами, звичаєвим правом. Також право на регулювання мали складені правові норми (наприклад, «Право, за яким судиться малоросійський народ», «Суд і розправа в правах малоросійських», «III Литовський статут» тощо) або за рішенням суду, який посилався на доцільність чи засади «здорового глузду» [2, c. 204].
Шлюбний вік встановлювало звичаєве право, він становив 18 років для чоловіка та 13 або 16 років для жінки (відповідно до розвитку правовідносин). Умовами для шлюбу були: обов’язкова згода батьків, адже, якщо вона не була дотримана, то діти позбавлялись батьківського благословіння й за окремих умов – спадку; згода наречених, що, здебільшого, враховувалась на практиці, а мовчання також вважалось згодою; відсутність кровної спорідненості, а саме по прямій лінії – до восьмого коліна, а по боковій лінії – до четвертого коліна [4, с. 260].
Обов’язковим шлюб був після тілесного злягання двох людей за взаємною згодою, а також за взаємної домовленості батьків, якщо навіть діти не були присутні, хоча, якщо пара не має згоди, то домовленість батьків їх не змушує, особливо, якщо тоді вони були малого віку. Примусовий шлюб заборонявся [3, с. 216].
Шлюб укладався у формі вінчання чи весілля, при цьому він вважався законним, якщо був дотриманий останній обряд. Шлюбний контракт інколи передував вінчанню. Сім’ї могли обмінюватись «передвесільними подарунками», які виконували роль забезпечення шлюбного договору, проте, якщо весілля не відбувалось, то подарунки повертались. Якщо б одна зі сторін померла до укладання шлюбу або на законних підставах не змогла одружитись, то дарунки не повертаються та відшкодування збитків не відбувається жодною з сторін [6, c. 133].
Шлюбний договір складався з: посагу – рухомого й нерухомого майна, яке дружина приносить до чоловіка, або що йому дають для допомоги в їхньому шлюбі; віна – дарунка, який чоловік або його батьки дають від його імені при одруженні або після одруження з нерухомого майна, щоб дружина мала за що жити після смерті чоловіка. Віно становило подвійну вартість посагу, але не більше двох третин майна чоловіка; воно перебувало у користуванні дружини пожиттєво, а після її смерті це майно передавалось спадкоємцям чоловіка. Віно ділилось порівну між синами й доньками, якщо не було спеціальних вказівок жінки [7, с. 206].
Якщо одна зі сторін захоче розлучення, то вона могла це зробити без накладення штрафів чи інших стягнень. При розлученні повертались «передвесільні подарунки» у подвійному розмірі тою стороною, яка ініціювала процес розлучення та порушила домовленість, на користь іншої сторони, яка зазнала збитків [7, с. 205-206]. Дозвіл на розлучення давали місцеві священники чи світські суди.
Підставами для розлучення були: перелюб, нездатність до шлюбного життя, покарання судом, тривала відсутність, тяжка хвороба, постриг у ченці, безплідність [5, c. 68]. Під час розлучення сторони складали «розлучні листи» в присутності священника та свідків, у яких встановлювали спільні права та обов’язки сторін. Між селянами такі домовленості укладались усно [4, с. 261]. Новий шлюб міг бути укладений після 6 місяців з смерті одного з подружжя.
Існував так званий шлюб «на віру», який можна вважати за громадянський шлюб. У ньому жінка та чоловік вважались рівними. Ця форма співжиття була поширена через те, що селяни або нижчі верстви населення прагнули покращити своє становище шляхом співпраці через складні соціально-економічні умови, розорення індивідуальних форм господарства [4, с. 260].
Шлюб «на віру» також мав місце бути, якщо жінка чи чоловік не могли самостійно впоратись із власним господарством, тому, завдяки такій формі співпраці, при залученні іншої людини шляхом спільного прожиття, воно залишалось та мало певну стабільність. «На віру» могли жили вдови та вдівці, які не могли укласти знову церковний шлюб.
Мав місце бути інститут усиновлення – явище, коли батьки брали до своєї сім’ї чужу дитину, а вона, в свою чергу, мала право на батьківську спадщину. Усиновити дитину могли особи, які були старші за віком від усиновленої дитини, були вільного стану як і усиновлені. Усиновлення працювало на добровільних засадах з обов’язковою згодою двох сторін. Для офіційного закріплення воно мало бути записане в урядових книгах [3, с. 242].
Розрізнялись діти народжені в шлюбі та поза шлюбом. Відповідно, народжені в шлюбі мали повне право на спадщину батьків, народжені поза шлюбом не мали цих прав, або мали обмежені права на спадок в окремих випадках.
Таким чином, можна зробити висновок, що сімейні правовідносини в Гетьманщині формувались на основі численних джерел і досягли розвитку. Вони становлять основу для подальшого історичного розвитку права та впливають на сучасні правовідносини в цій сфері.
Література:
1. Бойко І. Й. Правове регулювання цивільних відносин в Україні (ІX-XX ст.). Київ: Атіка, 2013. 348 с.
2. Іванов В. М. Історія держави і права України: Підручник. Київ: МАУП, 2007. 552 с.
3. Історія держави і права України: хрестоматія-практикум / М. Ю. Бурдін, Є. С. Логвиненко, І. А. Логвиненко; за заг. ред. О. М. Бандурки. Харків: Майдан, 2021. 888 с.
4. Історія держави і права України. Підручник. У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. Том 1. Кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д Святоцький та ін. Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. 656 с.
5. Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVIII столітті. Львів, 1958. 409 с.
6. Ухач В. З. Історія держави і права України: навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2022. 302 с.
7. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / Упоряд.: А. С. Чайковський (кер.), О. Л. Копиленко, В. М. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук. Київ: Юрінком Інтер, 2003. 656 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
