Капітульні конституції прийняті на першій капітулі в 1617 р. Проте не меншу роль в історії Чину відіграли наступні капітули, які від 1624 р., на основі декрету папської Конгрегації Поширення віри, отримали законодавчу владу. Цей декрет у 1631 р. підтвердив папа Урбан VІІІ, дозволивши василіанам збиратися на генеральні капітули кожних чотири роки для укладення конституцій та статутів, які не суперечили б церковним канонам, соборовим декретам та апостольським конституціям. Також право затверджувати правила та конституції надавалося Римському Папі. Проте, щоб монаша карність не зволікалася, капітульні конституції мали зобов’язувати монахів до їх виконання одразу по прийнятті. Таким чином, капітули отримали не тільки схвалення, але й законодавчу та судову владу. На цих капітулах чернецтво могло укладати нові конституції і, відповідно до потреб, скасовувати попередні, як також призначати покарання за порушення та зловживання. Капітульні постанови, які називали конституціями, ставали правосильними й нормували життя Чину.
Хоча перша капітула (1617 р.) постановила, що собори монашества повинні відбуватися що чотири роки, то конкретні історичні обставини не раз вирішували інакше. Ще за життя митрополита Йосифа Рутського цієї постанови, прийнятої на першій капітулі, не дотримувалися. Ці факти можна пояснити тим, що капітули скликалися не тільки для обговорення дисциплінарних питань чи виборів протоархимандрита й генеральних консульторів, але і для вирішення термінових справ. В історії Василіянського Чину іноді бували такі важкі періоди, коли монахи збиралися на капітули щороку, а іноді й по два рази на рік.
Правила, які приймалися на капітулах отримали назву конституцій. У них поданий устрій, форма управління оновленої василіанської спільноти (централізація монастирів під проводом протоархимандрита, протоігумена, проведення капітул).
Досліджуючи василіанське законодавство приходимо до висновків, що при укладені капітульних конституцій митрополит Рутський орієнтувався на західне чернече законодавство, особливо на правила Товариства Ісусового. Сам спосіб відбування генеральних капітул, термінологія та різні приписи монастирського порядку, запозичені від отців єзуїтів. Так, наприклад, на початках протоархимандрита обирали на довічний термін, як і генерала отців єзуїтів. Він мав чотирьох консульторів (одного завжди при собі), як і провінціала отців єзуїтів. Настоятелів призначали на чотири роки. У кожному монастирі часто відбувалися домашні наради (консульти). Також і те, що в капітульних конституціях розглядаються питання домового порядку, а в багатьох місцях згадуються єзуїтські конституції та звичаї: щорічна віднова обітів, сповідь перед призначеним сповідником, у визначенім часі читання до трапези, спосіб відбування рекреації тощо. Проте, слід зауважити, що після Тридентського собору та численних папських декретів, стосовно реформи чернечого життя, майже по всіх католицьких чинах були запроваджені подібні практики чи директиви.
Література:
1. Підручний П., П’єтночко Б. Василіянські генеральні капітули від 1617 по 1636 рік. Записки ЧСВВ. Серія ІІ. Секція І. Т. 55. Рим, Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 2017. 510 с.
2. Підручний П. Історичний нарис законодавства Василіянського Чину Св. Йосафата (1617 – 2018). Записки ЧСВВ. Серія ІІ. Секція І. Т. 57. Рим, Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 2018. 392 с.
3. Стецик Ю. Чернецтво Святопокровської провінції ЧСВВ (1739 – 1783 рр.): просопографічне дослідження. Дрогобич: РВВ ДДПУ, 2018. 472 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
